Слід зупинитись на функціональності структурних підрозділів "ІНФІБРО". Господарські, фінансові, діловодські та, напевно, й кадрові питання покладалися на загальну канцелярію. Зрозумілі в цілому функції 3-го (розвідочного) відділу. Практичними криміналістичними дослідженнями займався 4-й (реєстраційний) відділ. Але Тимчасовий штат "ІНФІБРО" та інші наявні документи не вносять ясності щодо конкретних завдань 1-го і 2-го відділів (внутрішнього і зовнішнього догляду).

Певні припущення можна зробити на підставі рапорту начальника Головного управління Генштабу Армії УНР міністру внутрішніх справ України від 27 травня 1920 р. стосовно покладених на Інформбюро завдань, до числа яких віднесені: боротьба зі шпигунством з боку інших держав як на терені УНР, так і за кордоном; боротьба з ворожою агітацією і пропагандою у військових частинах та установах, яка загрожувала силі та цілісності Армії УНР; вивчення настроїв у військових частинах та установах, а також стеження за діяльністю окремих військових осіб; вивчення настроїв окремих кіл громадян та населення взагалі; боротьба з дезертирством та злочинними елементами в армії; організація та проведення агентурної розвідки в інших державах; здійснення агітаційно-пропагандистських заходів в арміях та серед населення інших держав; організація повстань та інших підривних акцій за лініями ворожих фронтів; виховання й підготовка агентів для контррозвідки та агентурної розвідки.

Цей перелік завдань дає підстави вважати, що на відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності на терені України в цілому, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення діяльності підозрілих військовослужбовців, настроїв у військових частинах та установах, серед окремих кіл громадян і населення взагалі.

Відділ зовнішнього догляду (нагляду - В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька - в Проскурові, Київська і Могилівська - у Кам'янці.

Про повсякденну діяльність філій Інформаційного бюро дають уявлення директиви начальника Розвідочної управи Генштабу. Вони встановлювали смуги для діяльності розвідувальних груп і осередків Інформбюро: Одеса-Миколаїв-Херсон; Бірзула-Єлисаветград-Кременчук-Полтава; Жмеринка-Черкаси-Золотоноша; Козятин-Канів-Пирятин; Фастів-Київ-Прилуки; Київ-Ніжин-Конотоп. За планами розвідки до вузлових населених пунктів відряджалося 6 резидентів для організації розвідувальної роботи. Два резиденти з двома кур'єрами кожний були направлені до армій Врангеля і Махна. Розвідники повинні були збирати інформацію в тилу і на фронті противника за маршрутом від місця розташування своєї резидентури до лінії фронту. В доручених їм смугах відповідальності резиденти створювали свою агентурну мережу, вербували також і агентів зв'язку, через яких вони щотижня зобов'язані були відправляти зібрану інформацію до Центру [444] .

Кілька слів про начальника "ІНФІБРО" та сам підрозділ. М.Красовський був професіоналом в оперативно-розшуковій роботі, за царського режиму очолював Київське розшукове відділення Департаменту поліції. Центральна Рада залишила його на службі як офіцера, що сприйняв ідею української державності. Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Зазнав переслідувань. Відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інформбюро. Особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. З повагою ставився до негласних помічників. У критичній ситуації, пов'язаній з безпідставними намаганнями виконуючого обов'язки начальника Розвідочної управи підполковника Б.Снігіріва (підозрювався у симпатіях до більшовиків) отримати повну інформацію про них, виявив мужність і не назвав жодного агента. Під проводом М.Красовського "ІНФІБРО" працювало результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблеми України та її державотворчих зусиль. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК" [445] .

Агентурний відділ Розвідочної управи також надсилав таємних співробітників у запілля Червоної армії, її окремі частини і навіть у вище радянське військове відомство. Наприклад, у 1919 р. в Наркоматі військових справ УСРР успішно діяв розвідник УНР Павловський. Відомі факти взаємодії врангелівських і українських спецслужб по створенню спільних підпільних організацій для проведення розвідувально-підривної роботи на окупованій більшовиками території. У 1920 р. така організація виникла у Єлисаветграді під проводом полковника Генштабу Беліченка і юриста Муссія, але була знешкоджена ВУНК 30 серпня того ж року. У травні 1920 р. в Одесі органи ВУНК виявили організацію, створену спільними зусиллями розвідок Врангеля й Директорії, яка готувала збройне повстання проти радянського режиму. Її очолювали колишній командир елітної білогвардійської частини (Дроздовського полку) полковник Гусаченко і брат генерала Армії УНР Ю.Тютюнника. У справі цієї організації було розстріляно 54 активних її учасників [446] .