Слід акцентувати увагу на тому, що Розвідочна управа Генштабу і підпорядковане їй у травні 1920 р. Інформбюро Корпусу військової жандармерії мали структурні підрозділи, які фактично виконували аналогічні функції, а саме: агентурний відділ Розвідочної управи і розвідочний відділ "ІНФІБРО"; контррозвідочний відділ Розвідочної управи та відділи внутрішнього і зовнішнього догляду "ІНФІБРО". Виникає питання щодо їх службових взаємовідносин і можливого дублювання функцій. На жаль, наявні документи не дають чіткої, однозначної відповіді на це питання. Дещо проливає світло на ситуацію рапорт начальника Інформбюро полковника М.Красовського начальнику Головної управи Генштабу (червень 1920 р.). Висловлюючи сумніви стосовно доцільності функціонування двох аналогічних військових спецорганів, він зазначає, що такі структурні недоречності є наслідком намагань деяких посадових осіб задовольнити власні амбіції та здобути можливість контролю і необмеженого впливу на спецслужби.

М.Красовський підкреслює, що за рішенням військового керівництва агентурний (розвідочний) і контррозвідочний відділи Розвідуправи мали проводити лише "ідейну" (установчу - В.С.) роботу, а технічне виконання завдань цілком покладалося на "ІНФІБРО", але в повсякденній діяльності це рішення практично не виконувалось, а навпаки, щодо останнього здійснювався жорсткий диктат [447] . Таким чином, виходячи із самого факту підпорядкованості та дещо різних рівнів повноважень названих структур, найбільш вірогідними, мабуть, будуть такі припущення: агентурний і контррозвідувальний відділи Розвідуправи як вищі за лініями роботи оперативні підрозділи щодо розвідочного відділу та відділів внутрішнього й зовнішнього догляду "ІНФІБРО" мали виконувати координаційні й контрольні функції.

Але постійні конфлікти між підрозділами Розвідочної управи та її особливим органом - Інформбюро, взаємні звинувачення в некомпетентності і злочинних проявах однозначно свідчать, що структура управи і організація її діяльності не відповідали інтересам справи і не були достатньо ефективними.

До речі, саме про це йдеться і в доповіді виконуючого обов'язки начальника Головної управи військової повинності, віце-директора Адміністраційного департаменту МВС від 11 жовтня 1919 р. на ім'я міністра внутрішніх справ. Висвітлюючи хиби в діяльності "служби безпеченства", автор вказує на різноманітність її органів. "Коли до цього, - зазначає він, - добавити безліч військових контррозвідок і взяти на увагу, що компетенції цих органів не розмежовані, то стане цілком розумілою та запутаність взаємовідносин цих органів, яка панує на місцях і відбивається на справі заведення ладу і спокою в державі" [448] .

Висвітлюючи діяльність військових розвідувальних служб Директорії УНР, слід наголосити, що характерною рисою їх роботи була активна участь у заходах по організації повстансько-підпільного руху (ППР) на запіллі ворога. Як уже зазначалося, активно працювали в цьому напрямку: агентурний відділ та Інформбюро Розвідочної управи Генштабу, а також у певному обсязі й інші спецслужби. Повстансько-підпільний рух спирався на широку соціальну базу і став яскравим виразником прагнення українського народу до волі і демократії. Тільки у квітні 1919 р. в Україні, за даними НКВС УСРР, вибухнуло більше 90 антирадянських селянських повстань і виступів. Причини такої ситуації відомі: воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 - на початку 1919 р.; невдоволення селянства політикою "воєнного комунізму" й диктатурою пролетаріату, які здійснювались методами примушування і жорстокого терору. 17 липня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі", де йшлося про надзвичайні методи боротьби - кругову поруку, воєнну блокаду, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстанських загонів. Проте це не принесло бажаних наслідків, більше того - село посилило опір [449] .

Спецслужби Директорії використовували повстансько-підпільні формування для збору відомостей розвідувального й контррозвідувального характеру. З цією метою ініціювалось створення у їх складі відповідних підрозділів: інформаційних, розвідувальних, контррозвідувальних та ін. Останні вирішували і проблеми внутрішньої безпеки формувань. Через фронтову смугу для інструктажу, координації дій та прийому розвідувальної інформації переходили до повстанських і підпільних формувань співробітники спеціальних служб Армії УНР. Важливою ланкою ППР був Радомишльський повстанський комітет, який розгорнув підготовку до збройного виступу на території 4 повітів. Комітет розпочав роботу із створення в селах 150 таємних "агентурпредставництв" та об'єднання і підпорядкування собі підпільних організацій в секторі між залізницями Київ-Коростень, Київ-Козятин. Формування основної повстанської групи велось під наглядом отамана Мордалевича. Велику допомогу комітетові надавала його розвідочна філія. Відомо також про існування спецпідрозділів у Полтавському, Катеринославському, Криворізькому, Херсонському повстанських комітетах, а також у штабах Олександрійської повстанської бригади, загоні ім.Гонти і Залізняка на Київщині. У багатьох таких підрозділах працювали офіцери Армії УНР, УГА, колишньої гетьманської армії [450] .

Осередки безпеки повстанців спиралися на широку агентурну мережу. Спецвідділ Полтавського повстанського комітету займався як розвідкою сил "червоних", так і контррозвідувальними заходами. Оперативне виявлення ворожої агентури вела контррозвідка Олександрійської повстанської бригади. Причому її діяльність поширювалася не тільки на вояків-повстанців, але і на населення місцевості, де дислокувалося це формування. Агентура інформаційного (розвідувального) відділу Київської Національної Ради (керівний орган підпільних організацій і груп) проникала до радянських військових частин, збирала відомості про їх склад, постачання, настрої особового складу, вивчала керівних працівників окупаційної влади. Київська підпільна організація, очолювана студентом М.Петренком, спромоглася завербувати навіть одного з командирів Червоної армії й отримувала від нього цінну інформацію [451] .

У липні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антирадянських виступів на території УСРР. Загони отамана Гончара у Васильківському повіті налічували до 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого - близько 12 тис. У середині травня на Поділлі взяли участь у виступі 20 тис. чоловік. Уся селянська Україна повстала проти спроби переробити її життя на більшовицький лад. Це стало однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. Не менш широким був повстансько-підпільний рух і в 1920 р. після відновлення влади більшовиків [452] .

Важливим каналом постачання конфіденційної інформації урядовим структурам була й військова дипломатія. Для управління її поточною роботою у складі Розвідочної управи Генштабу УНР діяв Закордонний відділ у складі 9 офіцерів на чолі з полковником О.Шаповалом (1919 р.) та сотником П.Крижанівським (1920 р.). За станом на березень 1919 р. у відділ входили: начальник, його помічник, перекладач і канцелярист [453] . Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та у надзвичайних дипломатичних місіях.