Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух все ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.

Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись углиб лісу. Але жодного вогню не бачив.

Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню Молитву, перш ніж відчув запах диму.

Він озирнувся навколо.

Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев'ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри.

Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але, коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряного намета, відкритого у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.

Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.

«Ти не вип'єш, ніколи не вип'єш цієї ночі, Юрасю», — раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича [13] .

Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:

«Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?»

«Ти сам — потік і байрам [14] жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема [15] так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною».

«Він танцює страждання…» — несподівано втрутилась дівчина.

«Помовч, жінко!» — різко обірвав її бородань.

Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:

«Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу».

«Не можна бридитися незворотним, шукаче, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник».

«Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?»

«Далося взнаки», — невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.

Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.

«Чи пам'ятаєте ви, — звернувся до приятелів костоголовий, — ту атракційну сцену у „Мнемозаврі“, де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до „ніщо“ ще одне „ніщо“ й ще раз „ніщо“ і так тисячі тисяч „ніщо“, то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов'язково має з'явитися „щось“ як наслідок неминучих помилок у називанні?»

Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.

Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум'я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдулаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемподест ще пронизливіше відчув вологість одягу.

Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип'явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілий одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемподеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень авви Макарія несамовільно поринув у сновидіння.