Шрифт:
Тихий жіночий голос промовив:
«Відкрий очі, Витискуваче».
Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи — випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.
«Ти хто?» — спитав прочанин.
«Сапфіра, Марципанова Акробатка».
«Так ти не загинула?»
Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:
«Хто тобі про це сказав?»
«Кінський Каштан».
Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м'язи прочанина звела судома.
«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»
«Ні».
Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.
«Ти все кажеш: „мертвий“, „загинула“, — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення».
«Не чув», — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап'янові чоботи з гострими срібними носаками.
«Де я?»
«У явності, котра називається Опадло».
«Де?»
«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».
«Це сон?»
«Можеш так вважати».
Анемподестові стало смішно.
«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією [16] . Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».
«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам'ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».
16
«Аркадія» у переносному значенні — «щасливий край».
«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім'я мого світу…»
Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.
«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»
«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена».
«Не вгадав. Ніякий не „універсум“. Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».
«Як?»
«Матня» [17] .
«Хто це придумав?»
«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».
«Себто Всевишній?»
«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш „Всевишнім“, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».
17
Матня — 1) пастка для річкової риби у вигляді сачка; 2) звисаюча частина заправлених у чоботи штанів (галіфе, шароварів).
«Не розумію».
«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал».
«Припустімо. А це далеко?»
Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», — повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».
«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».
«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus [18] тіло (яке ти чомусь називаєш „важким“, хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».
18
Inermus (лат.) — беззахисне.