Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.

«От і добре, — схвально промовив костоголовий. — До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori [27] у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш в мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса… А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком».

Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв'язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.

Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.

«Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш», — сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу [28] бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З'єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», — прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап'ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.

А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

«Я вірю тобі, вірю!» — подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м'язів.

Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:

«Подивимося, подивимося…»

Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам'янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева — ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.

Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті куші. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.

«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», — передбачив Анемподест.

Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.

Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір'я і пообмотував ним порепані ноги.

Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами [29] , себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише „лікувальні“ пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», — вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.

Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам'яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.