Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.

— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.

— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.

— Невже не можете і в нього встромити ампулку?

— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.

Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.

— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.

— Проїздом.

— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.

— Але канал закупорився…

— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.

Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.

— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.

— Запах свіжості.

— Запах кладовища, — заперечує американець.

— Ви ніколи не ходили кладовищем?

— Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. — Він зупиняється перевести дух і додає:

— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.

Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.

— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.

Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.

— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.

— Хіба й ви підете зі мною?

— Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.

— Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.

— Їхні дії — то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце — за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.

Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.

— Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки — взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону — символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти — вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.