Вона виходить в іншу кімнату провідати Сеймура.

Нарешті сьогодні вранці настав час прощання. Ми поцілувалися не дуже палко, бо Мод не належить до палких натур.

— Як там Уїльям?

— Він хотів би вас бачити.

Я застав його з сигаретою в кутику рота. Він напівлежав, спершись на купу подушок, і дивився в стелю. Коли я зайшов, він повільно повернув голову:

— Вирушаєте, Майкле?

— Я вирушив майже три місяці тому, Уїльяме, але й досі не поїхав.

— Розумію, що завдав вам чимало неприємностей… Тільки не знаю, чи треба вибачатися, коли все наше життя — самі неприємності.

— Не мучтесь цими проблемами, — не витримую я. — Зараз вам потрібен спокій.

— Гадаю, що замість вибачатися перед вами, доречніше подякувати — ви врятували мені життя. Мені це дуже неприємно, Майкле, що саме ви врятували мені життя.

— В такому разі забудьте про це.

— Тим-то мені й неприємно, що я не зможу забути цього. Буду згадувати вас. Мало того, що мені треба ходити на материну могилу, то тепер я ще й згадуватиму вас.

… Двері купе рвучко відчиняються, але цього разу на порозі стає тільки дівчина з тацею в руках:

— Чи не бажаєте чогось, пане?

— Я б випив кави.

Коли дівчина подає мені пластмасову чашечку, я запитую:

— Скільки ще їхати до Женеви?

— Не більше години, пане.

Женева. Маленька крута вуличка — Гран Рю. І маленький літній чоловічок з сумними очима, який править мені за поштову скриньку. Передусім — налагодити зв'язок. Все інше якось уладнається.

Важко навіть уявити собі: минуло вже два з половиною місяці, відколи я вирушив додому, а й досі не дістався. А кажуть, технічна доба скоротила відстані. Може, десь і скоротила, тільки не в наших сферах. У наших сферах події нерідко розвиваються трохи інакше. І не завжди ранок визначає, який видасться день.