— Дуже шкодую, Уїльяме.

Я й справді шкодую. Зрештою, він же — не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.

Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається — певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.

— Біжіть… — повторює Сеймур. — Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, — думаю я. — Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»

— Я б хотів допомогти вам, — бурмочу я.

— Це зайве, та й пізно… Біжіть…

І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.

«Котись під три чорти, Уїльяме», — кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»

Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:

— Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…

«Не виключено», — думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.

Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода — це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.

Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.

Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…

Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.

Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.

Завмираю у фіолетовому затінку плити, щоб перебороти це гидке тремтіння в колінах. Потім знову рушаю. Крок за кроком. Поспішати нікуди. Нас ніхто не чекає.

Спалахнула ще одна ракета, наче для того, щоб я побачив ті два будинки навпроти. Я ж знав, що вони не жовті. Вони рожеві, як небо, як повітря, як усе довкола, але я їх упізнаю, бо вони якраз навпроти.

Треба зачекати, щоб погасла ця заграва. Тут вже немає прожекторів. Кулемет теж замовк. Зрештою, тривога могла зчинитися й через якогось собаку.

Знову темрява. Значить, треба рухатись. Цей Сеймур нічого не їсть, а такий важкий, наче каміння. Добре, що нам нема куди поспішати. Нас ніхто не чекає.

А чи ніхто? Знову ви обдурили мене, Уїльяме. Щойно я дістався до дерев між двома будинками, як чую голос Мод:

— Сюди, Альбере!

Вона сидить у чорному «ситроені» й махає з віконця рукою, та, побачивши, що я з багажем, вискакує допомогти мені

— Він мертвий? — запитує дама байдужим голосом.

Однак її байдужий голос трохи тремтить.

— Це питання ще не розв'язано… — відповідає замість мене мрець і знову заплющує очі.

… Під дією наркотиків Сеймур проспав майже цілий день, так що не мав часу набридати мені своєю ідеєю про людську історію, яку він трактує як кладовище. Виявилося, що він дістав аж три поранення, та вони, на думку лікаря, знайденого й доставленого Мод тієї ж ночі, не дуже небезпечні.

— Як же це могло трапитись? — спитала дама, коли ми залишилися самі.

— Дуже просто, — пояснюю я. — Коли куля влучає в живу плоть, виникає рана.

— Я вже колись казала вам, Альбере, що ваше знайомство з Франком погано вплинуло на вас. Цей заяложений гумор…

Отже, довелося все-таки розповісти про події минулого дня, бодай у найзагальніших рисах. У такий спосіб я заслужив новий костюм, не кажучи вже про черевики. Майже весь учорашній день забрала екіпіровка. Мод розвинула бурхливу діяльність у магазинах.

— Ви майстер добувати все, — визнав я. — Костюми, взуття, автомобілі, нелегальних лікарів і таємні квартири. Зробіть ще одне маленьке зусилля й забезпечте мене паспортом.

— Дуже шкодую, але ваші потреби перевищують мої скромні можливості. І навіщо вам третій паспорт? Може, ви колекціонуєте фальсифікати?

— Але ж ті обидва нікуди не годяться.

— Хто вам це сказав? Ми ж у Швейцарії!

— А Добс, Мур і вся їхня банда?

— Можу вас запевнити, що їм тепер не до вас.