Потім настала довга перерва.

Тарасюк вернувся до машини, знову поклав чемодан у багажник і став терпляче ждати.

Минула година, півтори — шофера не було.

Час від часу од шосе долинав приглушений тріск і відразу ж після нього сильний гул. Рух ішов повним ходом!

Почало смеркати. Великі, а за ними й малі зорі встелили темно-синє небо. Під колесами машини, немов скло, вигравала вузька течія струмка.

Нарешті неподалік зашурхотіло каміння, і почувся знайомий голос:

— Живі?

— Умер! — спокійно відказав Тарасюк.

— Зачекаємо до ранку чи спробуємо проскочити?

Григорій подивився на годинник. Пів на другу.

— Догнав — не догнав, а погнатися можна, їдьмо!

Шофер увімкнув мотор і вивів “додж” на шосе.

Вони проїхали долину з будиночком, що невиразно білів, і знову помчали вузькими тунелями. Праворуч та ліворуч пливла темрява, і лише зверху висріблювалась від місячного сяйва смужка неба з великими зорями.

Під рівномірне рокотання мотора Тарасюк задрімав.

Його розбудили гучні голоси.

Машина стояла на узбіччі шосе. Шофера на місці не було.

Почулися швидкі кроки, і до машини підійшов водій.

— Прокинулись? Можете спати далі! — буркнув він. — Напоролись!

— Поліція? — запитав Григорій.

Шофер мовчки кивнув.

— І скільки доведеться чекати?

— Кажуть, недовго. Але до пуття ніхто не знає. Може й до ранку. Я ж попередив пана…

— Та що там! — сердито сказав Тарасюк. — До вас у мене претензій немає. Ви ж зробили все…

Попереду на шосе засвітився ліхтар, промінь мацнув машину.

Григорій вийняв із чемодана пачку московських сигарет, дав шоферові, а потім виліз із машини й попрямував до ліхтаря.

Він підійшов зовсім близько І побачив високу постать поліцейського в плащі та фесці.

— Нізащо не можу, — сказав поліцейський, як тільки Тарасюк підійшов до нього. — І не просіть!

— І не треба, — байдуже мовив Григорій. — Я ще молодий. Мені поспішати не обов’язково.

Поліцейський усміхнувся. Він був принаймні вдвічі старший від Григорія.

— Нема закурити?

Тарасюк подав поліцейському пачку сигарет.

— Чому одну? Беріть з півдюжини! Стояти ж усю ніч!

— Мабуть, ви маєте рацію, — добродушно промимрив той. — Це лише так кажуть: “трошки”…

— В порівнянні з вічністю одна ніч — зовсім небагато, — зауважив Григорій, клацнувши запальничкою.

Поліцейський, підморгнувши Тарасюкові, прикурив свою сигарету і як зачарований втупився очима в запальничку.

Запальничка й справді була незвичайна: золота ракета з іскрами, що вилітали з дюз.

…Віддалік почулося натужне гудіння, а через кілька хвилин з-за повороту випливли сліпучо сяючі фари.

Поліцейський засвітив зелений ліхтарик.

Земля задвигтіла, і мимо Тарасюка повільно проїхав тягач із причепом. Слідом за тим вдалині знову почувся натужний гул.

— Ну й здоровенні! — захоплено сказав Тарасюк. — Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?

— Сімдесят тонн! — з гордістю повідомив поліцейський.

— Закладаюсь на запальничку, — тихо мовив Григорій, — що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!

Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:

— А якщо не вгадаєте?

— Раз козі смерть! — розсміявся Тарасюк. — Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.

Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.

Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.

— Що трапилось? — крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.

— Перевірка! — оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.

— Ну! — нетерпляче шепнув він.

— Атомна бомба! — вимовив Тарасюк трагічним шепотом.

Поліцейський презирливо фиркнув: