Отже, Халід ніколи не вивчав географії. Але він добре знав, що пустеля недалеко і що другої такої препоганої кози, як ця руда Жозефіна — улюблениця пана Ігумена, — немає на всьому білому світі. Тому треба було поспішати.

Ні, Халід не боявся сучкуватої патериці отця Філіппа — ось уже рік, відколи його не б’ють. Але за руду Жозефіну доведеться відробляти ще цілий рік! А він і так не знає, як дотягти до кінця строку.

Вже давно піднялося з-за скель гаряче сонце, тіні стали коротші, а клята коза як у воду впала. Халід ішов усе вище в гори, уважно вдивляючись у кожну ущелину, в кожний кущ. Помалу він дотюпав до перевалу — найвищої точки маленького хребта, що відділяв приморську долину від пустелі.

Халід оглянувся. Далеко внизу ледь виднілися руїни стародавніх будов і самотньо височіло вістря кам’яної піраміди. Ні людей, ні тварин — лише бурі скелі й обрідні запорошені кущики та обпалене сонцем шорстке листя були навколо хлопчика.

— Аго-о-в! — гукнув він, склавши долоні рупором.

Крик прокотився скелями й затих.

Халід проминув голу верхівку гори, звернув із стежки і рушив униз до джерела — навпрошки, обдираючи боки гострими колючками чагарника. “Бісова Жозефіна! — думав хлопчик. — Не провалилась же вона й справді крізь землю?”

І тільки він так подумав, як його нога ковзнула з каменю й повисла в повітрі. Насилу втримавшись, щоб не впасти, Халід глянув униз і, на своє величезне здивування, побачив досить велику круглу дірку. Дна не було видно.

Він підняв великий камінь, шпурнув його в дірку й прислухався.

З глибини долинув глухий звук удару.

— Якщо Жозефіна провалилась саме тут крізь землю, то справи кепські! — сказав Халід вголос.

Мабуть, те ж саме сказав би або подумав би на його місці кожен з дорослих і опісля спокійно почвалав би собі далі.

Але Халідові ще не минуло й дванадцяти. А відомо, що в цьому віці велике бажання пізнати світ поглинає людину цілком. Шпурнувши в дірку ще два камінці і постоявши кілька хвилин на колінах край дивного колодязя, хлопчик подерся туди сам, чіпляючись за шерехаті стіни.

Насилу пролізши вузькою горловиною, Халід з подряпаними руками й ногами порачкував вузьким проходом кудись убік. Потім прохід закінчився, і скільки він не мацав навколо, ніде не міг знайти другої стіни.

Спочатку він майже нічого не бачив. Однак очі потроху звикли до напівтемряви, і Халід зрозумів, що потрапив у велику печеру. Тут було прохолодно, але зовсім сухо.

Він зробив кілька обережних кроків вздовж стінки. Під його ногою зашурхотіли якісь камінці. Халід нахилився, взяв один з них і підніс до очей. Серце так і затріпотіло, руки похололи, а по спині пробігли мурашки: перед ним лежав не камінчик, а глиняний черепок. Отже, в печері вже були люди!

Щосили напружуючи зір, Халід уважно оглянув печеру і помітив у далекому кутку два темні силуети, схожі на людські, — один стояв, а другий лежав.

Хлопчик притиснувся до стіни і, намагаючись не дихати, так уважно вдивлявся в темний куток, що нарешті перед очима в нього попливли жовтогарячі кола.

Скільки він простояв замружившись, невідомо, але, коли знову розплющив очі, відразу ж зрозумів, що силуети, які він помилково вважав за людські, зовсім не люди, а просто собі високі глечики.

— Всемогутній аллах! — палко прошепотів Халід. — Всемогутній боже! — тут же поправив він себе. Перехід хлопчика в християнську віру був однією з умов, які поставив отець Філіпп перед дідусем Джафаром. — Всемогутній боже! Будь ласка, зроби так, щоб ці глечики були повні золотих монет. Тут таке зручне місце! Адже тобі не важко, а дідусь розрахується з святим Гільйомом за хліб і забере мене з монастиря додому. Дуже тебе прошу!..

Як це не дивно, Бог виконав Халідове прохання. Щоправда, коли б він як слід подумав, то, можливо, зробив би усе трохи інакше. Але чи то Бог забув, що хлопчак неписьменний, чи то просто дуже Поспішав. Принаймні коли Халід кинувся до глечиків і засунув руку спочатку в один, а потім у другий, ніяких монет він не знайшов.

Проте глечики не були й порожні. З того, що стояв біля стіни, хлопчик витяг якийсь липкий згорток. А глечик, який лежав на підлозі, довелося розбити. Сховане в ньому ніяк не хотіло пролазити крізь горло, І до того ж було таке важке, що Халідові навіть не вдалося поставити глечик сторчма.

“Оце, мабуть, і є золото!” — подумав хлопчик.

Зав’язавши липкий згорток в сорочку і обмотавши рукава навколо шиї, він поліз нагору. Це виявилося не такою вже й складною справою. Тепер вузький колодязь було добре видно, і Халід легко знаходив виступи, в які можна було впертися босими ногами.

Заховавши сорочку під кущ, хлопчик знову спустився вниз. З іншою знахідкою — важким, видовженим предметом, схожим на гирю, — довелося поморочитись. Нарешті Халід узяв гирю на плече і насилу видерся нагору.