Він відхекався, облизав сухі губи й почав розглядати свої скарби. Згорток був рулоном із тонкої, дуже старої, подекуди зіпсованої шкіри. На ній виднілися дрібні темні закарлючки, зовсім не схожі ні на арабські літери, які показував йому дідусь Джафар, ні на латинські, котрі Халід бачив у Євангелії в отця ігумена.

Гиря була зовсім не із золота. Навіть не із срібла! А просто з міді, звичайнісінької міді — мабуть, дуже давно нечищеної і тому покритої товстим чорно-зеленим нальотом.

Засмучений тим, що Бог не схотів виконати його прохання, та ще й в такому зручному місці, Халід довго сидів навпочіпки біля входу в печеру. Сонце почало хилитися на захід.

Мідна гиря була надто важка, щоб нести її по горах. І Халід, подумавши, заховав її недалечко від входу в печеру — в ущелині між скелями. А шкіряний згорток він вирішив захопити з собою. Хтозна, можливо, ця стара шкіра чогось варта і пан ігумен погодиться взяти її замість клятої кози?..

В коридорі старенького готелю задеренчав телефон. Просили мешканця третього номера — пана Фернана Гізе.

Літній господар — араб, не поспішаючи зійшов на другий поверх і постукав у двері.

Дуже високий, худий європеєць у білій сорочці, заправленій в грубі парусинові штани, легко ступаючи спустився рипучими сходами.

Взявши трубку, він здивовано підвів випалені сонцем брови.

— Пан ігумен? Яка приємна несподіванка! Чим зобов’язаний? Чи не збираєтесь ви повернути мою грішну душу в лоно матері-церкви?

Фернан розсміявся, не вважаючи за потрібне хоча б з пристойності прикрити долонею трубку.

Однак отець Філіпп не образився. Він сказав, що анічогісінько не має проти того, щоб пана Гізе не було в раю. І додав, що, оскільки на тому світі вони будуть мешкати, напевно, в різних місцях, він хотів би побачитися з шановним професором на цьому світі. І якомога швидше. Справа в тому, що йому принесли цікавий рукопис. Судячи з усього, дуже старовинний.

Фернан Гізе терпіти не міг ігумена монастиря Святого Гільйома. Щоправда, особисто йому отець Філліп ще не встиг зробити нічого поганого. Але як мерзенно — іменем Бога обкрадати бідняків! Якщо серед священиків і трапляються люди, котрі щиро вірять у те, що вони допомагають ближнім, то отець Філіпп аж ніяк не належав до них.

Але стародавній рукопис? Від такого запрошення не можна відмовитись: можливо, од цього дзвінка почне розмотуватися клубочок, що приведе Фернана до печер, задля яких він сидить тут уже майже рік.

…Яких тільки професій не буває на світі! Фернан Гізе був спелеологом — знавцем печер. Як шахтар, він чимало разів спускався глибоко під землю, де йому загрожували повислі над головою тисячотонні скелі. Як альпініст, він вилазив на стрімкі кручі, щохвилини ризикуючи зірватися вниз, у бездонне провалля.

Фернан вивчав печери зовсім не для розваги і не просто з цікавості. Він непогано розумівся на найдавнішій історії і навіть на тій епосі, коли писаної історії ще не існувало, знав кілька мертвих мов Сходу. Він допомагав історикам заглядати в те далеке минуле, коли ще не існувало письменства. Адже ті, хто населяв Землю п’ятнадцять-двадцять тисяч років тому, не лишили про себе ніяких відомостей, крім малюнків на стінах печер, в котрих вони жили.

Щойно закінчивши університет, Фернан знайшов у глибокій печері в горах Південної Франції зображення цілої череди прекрасних бізонів. Вони мали не менше тридцяти тисяч років, ці бізони.

Яке дивне чуття було у первісних мисливців! Одним штрихом, одним силуетом уміли вони показати не тільки силу, але й горду вдачу могутньої тварини.

Після війни Фернанові Гізе довелося працювати в Сахарі, в Мексіці, в Перу — скрізь, звідки надходили вісті про нові малюнки на камені.

Рік тому він приїхав сюди у пошуках легендарних печер Махеда. Про них згадується в десятках малоазіатських рукописів, одначе їх ніхто так і не знайшов.

Власне кажучи, Фернанові тепер нічого не зоставалося, як шукати нові печери. Працювати в себе в університеті він більше не міг. Добре хоч, що його книжку видали в багатьох країнах!..

Коли Фернан ГІзе написав книжку про наскельні малюнки первісних людей і подав рукопис своїм ученим колегам, зчинився скандал. Чотири професори в один голос зажадали викинути з майбутньої книги розділ, в якому автор наважився стверджувати, нібито був час, коли люди не вірили ні в яких богів.

Даремно Фернан просив шановних колег ч навести хоч би один доказ того, що у синантропів або пітекантропів існувала релігія. Професори були невблаганні. Які ще потрібні докази, коли всьому світові ясно, що творіння не може не знати свого творця!