— І що тобі куікве? — сердито запитав

Сергійко.

— Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.

— Аякже? — сказав брат. — Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…

Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.

Через день — знову. Ще через день — знову.

Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне волосся та сліпучо-чорні очі.

— Наш товариш… Син іракського комуніста, — оголосив Сергійко сестрі. — Допоможеш Асафові вивчати російську?

— Почну сьогодні ж! А ви мені — арабську. Згода?

В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.

Секретар приймальної комісії — похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.

— Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.

— Будьте ласкаві, — ввічливо попросила Майя, — дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.

Жінка відмовила.

Майя подзвонила в довідкове. Потім — з першого ж автомата — на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.

Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.

— А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!

Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.

Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.

Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:

— Слухаю.

І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:

— А мого брата теж звати Сергій…

— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?

— Майя…

– ¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.

Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:

— Селям алейкум!

— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…

— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.

— Куди — до себе?

— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.

— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.

— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!

— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?

— П’ять!

— З алгебри?

— П’ять!

— З фізики?

— П’ять.

На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.

Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:

— Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.

— Дякую! — сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: — Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.

Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, — говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.

— Майя Кремньова? — перепитав Матвій. — Так це ви прислали телеграму? — Він журно зітхнув. — Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?

— Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.

— А ви певні, що вони прилетіли?

Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.