Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.

Я прожив у провінції Лунда довгий час і привіз звідти до Берліна кілька цінних мистецьких виробів племені квіоко. Крім рідкісних танцювальних масок і статуеток, я придбав на березі річки Касаї чудове крісло вождя Муани. Цей старовинний трон, зроблений з суцільного куска дерева, — одна з найкращих пам'яток квіоко тих часів, коли вони ще кочували.

А треба сказати, що інструмент, яким виконувалися різьбярські роботи, був дуже примітивний: саморобний ніж, нагострений на камені.

У Берліні я показав трон вождя, танцювальні маски, статуетки і фігурки-фетиші на виставці, і вони викликали великий інтерес.

Я завжди найбільше любив ловити малят тварин. Взагалі тварини звикали до мене напрочуд швидко — не тільки шимпанзе, а й інші, часом дуже дикі звірі. Це видно було навіть на собаках. Коли я наближався до негритянського селища, мене перш за все зустрічав їхній гавкіт. Собаки вискакували з подвір'їв і накидалися на мене, однак під моїм поглядом навіть найлютіші з них втихомирювалися. А варто було мені ще й поговорити з ними їхньою «собачою мовою» і поплювати їм на носи, як між нами виникала дружба. І собаки вже не відходили від мене.

Негри знали, що я добре ставлюся до тварин, і всіляко допомагали мені на ловах. Якось ми спіймали, на превелику мою радість, малого носорога і ще менше буйволеня. Я мав тоді досить вільного часу і віддавав його Товстулі й Упертому — так я прозвав своїх вихованців.

На мій подив, обидві тварини часто гралися разом і легко піддавалися прирученню та дресировці, певно, тому, що були ще малі.

Короткий і круглий носорог — це була самиця — виправдував своє ім'я. Упертий — тобто буйволеня — теж: його опущені вниз налиті кров'ю очі позирали недовірливо й вороже.

Невдовзі вони обоє, кожне по-своєму, стали грозою для всієї околиці. Товстуля потай витолочувала поля, засаджені маїсом, і вдосталь ласувала ним. Упертий ганявся за мешканцями села, примушуючи їх рятуватися від нього на деревах.

Ці діти тропічних лісів були мені особливо дорогі: їм я завдячував блискучою перемогою над знахарем квіоко, одним із відомих лісових чаклунів, що мав красиве ім'я Макумба. Я був йому як сіль в оці, і він завжди кидав на мене лихим поглядом. Після того, як я вилікував кількох негрів, котрим не допомогло мистецтво знахаря, мені не дуже хотілося жити поряд з цим чорним чаклуном, який ще більше розлютився на мене. Однак хоч-не-хоч, а я мусив затриматися там, бо сподівався зловити ще кількох тварин.

Я поставив собі за мету видресирувати Упертого й Товстулю. Поблизу свого намету я звелів зробити простору загороду, в якій тварини могли вільно бігати. Стороння людина не наважилася б увійти всередину, але зі мною вони гралися, як діти.

Упертий любив цілими годинами гасати по загороді. Мені пощастило так вимуштрувати його, що на перше ж моє слово він зупинявся і, задерши хвоста, стояв, наче вкопаний. Важче було змусити його по команді падати на землю і «завмирати». Але й це він опанував. Товстуля вчилася марширувати і робити під патефонну музику різні «па». Вона призвичаїлась також возити мене верхи на собі. Я був надзвичайно задоволений своїми вихованцями.

Все це відбувалось, так би мовити, за закритими дверима. Однак, бачачи, що моя праця дає добрі наслідки, я не втримався і запросив до себе вождя квіоко Факамбу. Почувши слова команди незнайомою мовою, у відповідь на які тварини виконували певні вправи, він твердо повірив, що найбільший у світі чаклун не Макумба, а я. Вождь попросив мене навчити і його тих магічних слів, йому хотілося показати своєму народові, що він теж великий чарівник, більший, ніж Макумба, якого він дуже не любив. Він запам'ятав кілька німецьких слів і тепер жодної миті не сумнівався, що справиться з тваринами не гірше за мене.

Через кілька днів він звелів зібратися своїм наближеним і всім мешканцям селища біля загороди. Незабаром там стовпилося багато глядачів — і чоловіків, і жінок. Можна було починати спектакль.

Я відчинив ворота, і Факамба ступив у загороду, ніби тореадор на арену. Народ, його народ був у захваті. Але радість його тривала недовго. Не встигли зачинитися ворота, як сталося те, чого він ніяк не сподівався.

Почала Товстуля. Вона схопилася з місця і кинулась на вождя. Відскочивши вбік, він уник удару і вже хотів подати якусь команду, та, на жаль, у нього, як у казкового Каліфа-лелеки, вилетіли раптом з голови всі рятівні магічні слова. Вождь поглядом благав у мене допомоги. Та я стояв далеко, і загорода була зачинена. Часу на роздуми він не мав: на нього вже мчав Упертий. У відчаї Факамба щось крикнув, але це не допомогло. А чекати, поки буйвол наколе його на роги, він не хотів. Як йому пощастило в одну секунду перекинути через огорожу своє стокілограмове тіло, важко збагнути. Вождь вирвав у одного з підданців списа, перестрибнув у загороду і хотів встромити смертоносну зброю просто в живіт Упертому. Я в останню мить схопив його за руку.

— Що ти робиш, зобо? Хіба тварини винні, що ти забув чарівні слова? — І тут мені спала на думку чудова ідея. Я сказав: — Тепер ти сам бачиш, як важко змусити слухатися диких звірів. Проте… — Підійшовши до нього зовсім близько, я прошепотів: — Накажи, хай спробує втихомирити їх Макумба, великий знахар, який хоче вкрасти в тебе любов твоїх підданців.

— А якщо йому пощастить? Адже він чарівник! — заперечив вождь ще трохи сердито.

— Покладися на мене, Факамбо, — заспокоїв я його.