Після закінчення першої світової війни про окапі згадали знову. Британський музей відрядив експедицію, яка мала сфотографувати окапі на волі. Виконати це завдання їй не пощастило, і вона ні з чим повернулася назад. Другу експедицію було споряджено ще краще. Керував нею досвідчений голландський мисливець на велику дичину Бецеденгоут. Цей розумний і сміливий мандрівник зумів сфотографувати окапі біля водопою в лісах Ітурі. Як і його попередники, Бецеденгоут був уже зовсім зневірився, що досягне успіху, але потім він із їхніх помилок зробив для себе добрі висновки. Бецеденгоут наказав пігмеям, щоб вони вбили дикого кабана і зашили його в шкуру цієї тварини. Так, зашитий, він залишився сам-самісінький на цілу ніч у лісі. Це була ризикована справа: якби його помітив леопард, то, напевне, роздер би. Звичайно, Бецеденгоут мав з собою харчі, зброю і фотоапарат.

І ось тепер я згадав про цього мандрівника. Може, порада пігмеїв обмаститися кізяками та кров'ю була викликана його прикладом і вони мають рацію? Чому я не можу обмаститися кров'ю дикого кабана, щоб заглушити запах людини, якщо Бецеденгоут навіть зашився в його шкуру?

І я зважився. Незабаром ми вбили величезного дикого кабана. Все нібито сприяло нам. Того дня ми, як завжди, вийшли на пошуки. Раптом Ембола знайшов кізяк окапі. Він торкнув його ногою — кізяк був зовсім свіжий. Я, не вагаючись, вирішив влаштувати тут, на березі невеликої річечки, засідку. Перед самим заходом сонця я зайняв свій спостережний пункт. На горбу заздалегідь було викопано неглибоку яму. В ній під протимоскітною сіткою, з фотоапаратом, зброєю та харчами я мав просидіти ніч. Ніщо не повинне злякати окапі — я обмастився кров'ю кабана.

Моє терпіння витримало суворий іспит, але врешті воно було винагороджене. Повний місяць світив так ясно, що я міг би навіть читати. Та я думав тільки про окапі. В сильний цейсівський бінокль я оглядав місцевість. Навколо мене гули москіти, іноді чути було тріск гілок під ногами якогось звіра, що йшов до водопою. Ось на березі з'явилося стадо свиней; вони бабралися в болоті, а на них уже чатував кровожерний нічний розбійник — леопард. Неподалік від них показалося кілька слонів. Раптом переді мною спалахнув бій: леопард плигнув на свиню, оточену поросятами, і вона намагалася проткнути хижака іклами. Удар лапою вирішив усе — хоробра мати загинула. Нещадна боротьба за існування серед розкішних джунглів! Перемагає дужчий.

Почало світати. У мене з'явилося товариство. Нахабна мавпа всілася на дереві просто наді мною і втупила в мене очі. Потім покликала й інших мавп, і незабаром їх зібрався біля мене цілий гурт. Вони сердито кричали і шпурляли гілки на мою сітку. Тоді я прив'язав до галузки велику білу хустку, підняв її вгору і помахав нею. Мавпи замовкли і вмить розбіглися: тварини тропічних лісів ненавидять білий колір. Сітка в мене, звичайно, була зелена.

Час минав повільно. Я напружено вдивлявся в берегову смугу, сподіваючись вистежити-таки окапі. Від перевтоми мені вже почало ввижатися, що весь ліс повен цих тварин.

Настав світанок. Незабаром зійде сонце, і знову в хащах пробудиться життя. І ось я побачив, як до мене щось наближається. Це вже була не гра уяви, а справжня дійсність. Обачно, ледь переступаючи ногами, нашорошивши великі вуха, втягуючи носом повітря, безперестану боязко озираючись, виходив довгожданий окапі. Я обережно взяв фотоапарата і висунув його крізь віконечко у протимоскітній сітці. На жаль, фотографувати я не міг. Хоч сонце вже зійшло, в лісі було ще темно. Щоб краще роздивитися тварину, я й далі тримав перед очима бінокль. Окапі пасся, стоячи до мене задом. Згодом, скубучи якесь соковите листя, він повернувся боком. І тут я побачив щось несподіване. Тварина діставала листя язиком — синювато-чорним, майже півметра завдовжки. Потім окапі попрямував до водопою. Через кожні кілька кроків він зупинявся і прислухався. Навіть п'ючи воду, він раз у раз насторожено підводив голову. Нахиляючись, окапі широко розставляв ноги: передня частина його тіла, як і в жирафи, була вища, ніж задня, і він не. міг інакше дістати до води.

Дедалі ставало видніше. Але щоб фотографувати з такої віддалі, світла все-таки було замало. Зараз мені дуже не вистачало мого телеоб'єктива, який, на жаль, незадовго перед цим у мене вкрали на морському узбережжі. Вітер і досі віяв у мій бік — для тропічного лісу, де він, звичайно, весь час. змінюється, це було рідкісне явище. Повільно, займався день. Нарешті стало зовсім видно… Радість моя не мала меж. Тепер треба, було тільки почекати, поки окапі нап'ється і трохи відійде од води. Він зробив мені таку послугу, і в мене на плівці залишилось зображення цієї дивовижної тварини в рідному її середовищі. Але окапі почув, як клацнув фотоапарат, і зник, мов привид, ніби його й не було тут.

Я повернувся до табору страшенно радий. Невдовзі я вже сидів у своєму наметі за чисто накритим похідним столиком. Сніданок здавався мені смачним, як ніколи. Я щедро нагородив пігмеїв бамбутті, а вождеві Ямбомбі віддав, звичайно, обіцяну лупу.

Який вигляд має тропічний ліс? Його звичайно уявляють собі світлим, пишнобарвним. А насправді там і ясного дня стоять сутінки, вічні зелені сутінки. Лиш зрідка сонячний промінь проникне до землі, де завжди вогко і слизько. Дерева в тропічному лісі ведуть постійну боротьбу за світло, за сонце. Кожен промінь, який прорветься крізь листяний дах, жадібно ловлять молоді деревця. Тоненькі, лиш кілька сантиметрів завдовжки, вони пнуться вгору, змагаючись з великими деревами, але їхнє віття невисоко над землею сплітається з гіллям сусідів і не дістає до світла. Від дерева до дерева тягнуться товсті зелені линви: ліани та інші виткі рослини. Вони обплітають стовбури до самісінького верховіття і знову спадають униз. Дерева й підлісок утворюють суцільну стіну. Хто гадає, що в тропічному лісі буяє життя, той помиляється. В ньому, наприклад, зовсім немає птахів. Тільки високо вгорі, в кронах дерев, я бачив великих турако. Зате тут водиться безліч різних комах. Є також змії, але небагато видів.

Повітря в тропічному лісі вологе, дихати ним важко. Від землі здіймається неприємний запах гнилизни і забиває дух. Піт тече струмками. Очі, втомившись від зелені, жадібно шукають клаптика чистого неба. Однак куди не глянеш, всюди натикаєшся поглядом на темно-зелену стіну.

Ось у цей ліс я й вирішив проникнути. Мені хотілося спіймати маля горили.

Погостювавши деякий час у лісовій лікарні великого друга людей професора Альберта Швейцера [3] в Ламбарене на річці Огове, я рушив далі, в ліси, де водяться велетенські горили. Негри з племені ешира, які там живуть, зустріли мене дуже привітно, але наполегливо відмовляли від пошуків горил, яких вони вважають своїми друзями. Сам же, без їхньої допомоги, я нічого не міг вдіяти — мені потрібні були носильники й провідники.