Задоволений знахідкою й наслідком своїх мудрувань, Тікірі обертав обидві половинки самоцвіту в долоні так, аби мінились і яскріли що було сили. Таку красу ховає в собі Ланка! Таку невимовну красу!..

Тікірі сміявся. Він знав давно вже, що Ланка є лишень острів, те, що спершу викликало досаду, бо певною мірою применшувало значення його батьківщини, нині сприяло його фантазії. Хоч він і гадки не мав, яка вона насправді, яку має подобу, але це йому майже не заважало. Тікірі уявляв її як щось кругле, наче величезна миска — точніше, миска з накривкою або віком, під яким ховається осяйна краса. Острів самоцвітів! Бо шар грунту з пальмами, джунглями, слонами, травою, ігуанами, селами, мавпами, кобрами — це все було тільки те віко, та накривка. А якби хто спромігся її підняти, то відкрилась би середина миски-острова, складена з самої краси блискучої. З самих самоцвітів…

Авжеж, це так!

Тут Тікірі заплющував очі, наче його сліпив цей несказанний блиск. І знов тихесенько сміявся, думаючи, що пан Ліндсей, власне, не вчинив нічого іншого, як звелів просвердлити скраєчку Ланки маціпусіньку дірочку й витягати з неї самоцвіти. Але хай витягає скільки хоче — їх іще залишатиметься сила-силенна, бо Ланка — найбагатший острів світу, острів тисячі самоцвітів…

Потім Тікірі злякався, щоб його ніхто не побачив з цією красою в руці, й старанно закопав обидві половини свого камінця за хатиною. І словом не прохопився про них навіть перед Бандалою.

Тим часом Бандала уже знову працював на кухні — відтоді, як поїхав Жожо, не добувши канікул. Але Жожо не повернувся до школи в Коломбо. Десь поблизу Ланки давно вже лютувала війна, подейкували, що жовті вороги, японці, швидко просуваються, може, прийдуть навіть сюди, тож пані Ліндсей вирішила, що Жожо буде краще в дідуся в Південній Африці, яка лежить далеко за морем і куди японці ніколи не досягнуть.

Жожо тоді креслив стеком у повітрі всілякі хитромудрі кола, аби показати Бандалі, кудою попливе… відтак зник зі своїм стеком і горою валіз. Пані Ліндсей у сльозах проводжала його аж до пристані.

Коли другого дня Бандала з Тікірі побачили над морем пружок диму, то вирішили, що це пароплав Жожо, і він димує так дуже лише тому, щоб якнайшвидше приставити Жожо Ліндсея до Південної Африки.

Однак виявилося, що це дим із зовсім іншого корабля. Невдовзі виткнувся над обрієм його димар — корабель, отже, підпливає. Згодом виринув цілий корабель, але він був не білий чи жовтавий, як пасажирські пароплави, а темно-сивий, з могутніми вежами, з яких стриміли жерла гармат. Був це «our man-of-war», як казав пан Ліндсей, англійський крейсер, що плив до військової бази в місті Тірікунамалаї на східному узбережжі острова.

Десь за рік по тому поїхав Бандалин дядько Вікрена з кількома рибалками до Коломбо, куди їх англійці призвали на військову службу, дядьків човен залишився без господаря, але хлопці їздили на острівець Калудуву тільки вряди-годи. Бандалі було ніколи. Щоправда, він тепер часто їздив з рибалками: сама пані Ліндсей його з ними посилала, аби вибирав для кухні найкращу рибу. Вона пересвідчилася, що перекупники пана Альвара зловживають воєнними нестатками й постачають товар низького гатунку. Пані Ліндсей казала, що це злодії, що рибалки теж злодії, скрізь самі чорні негідники, злодії та брехуни, які підсовують тобі смердючу макрель і запевняють, що та макрель ще ворушить зябрами. Пані не вірила нікому, хто не служив у її домі, і, отже, не мав прямої підстави боятись її. Вона щиро була переконана, що вся її челядь тремтить перед нею. І це було недалеко від правди.

Перед жовтневими дощами відпливла до Південної Африки й вона, бо так уже тужила за Жожо… а може, й того, що японці знов були близько, війна стукала у вікно, про що свідчили англійські бойові кораблі, які майже щодня з'являлися на обрії, і англійські реактивні винищувачі, що літали над узбережжям з непорушними крильми, спрямованими назад, наче плавці акул.

— Хіба це не диво? — сказав якось Тікірі. — Мемсагіб хоче, щоб її всі боялись, а сама ж боїться більше від усіх.

Бандала засміявся з цієї наївності:

— Пані не боїться. Жоден білий нічого не боїться.

Тікірі хвилю обмірковував це.

— А як же із сонцем? — спитав нараз. — Сонця білі бояться, бо від нього ховаються. А смутку як бояться! Вони мусять пити горілку, щоб хоч трішки розвеселитися. І не зважуються спускатися під землю. Чому в копальнях тільки наші люди? Бандала знову засміявся:

— Ти неймовірно дурний! Білі тендітніші від нас, через те й ховаються від сонця. Вони багатші від нас, то й можуть пити; мають за, що. І тому саме їм не треба спускатися до копалень.

— Ні, вони страхополохи, — гаряче запевняв Тікірі. — Не зважуються зійти до копалень, не те щоб учинити таке, як мій батько. Мій батько йшов назустріч гудючому жахові.

Він мав на увазі лихо, що кілька років тому спіткало опалові копальні: штольні завалилися, ув'язнили робітників-тубільців, і його батько загинув, коли йшов їм на допомогу. Пан Ліндсей тоді запропонував матері Тікірі роботу — впоряджувати дороги.

— Так, — погодився Бандала, — твій батько йшов супроти каміння, що падало. Але це ще не означає, що білі страхополохи. Вони боронять нас від японців.