— Твій дядько Вікрена нас теж боронить!

— Але білі його мають навчити, як це робиться. Просто білі меткіші від нас — навіть і від мене, хоч я і з'їв ігуанячого язика. Білі найметкіші на світі. Тому ми й мусимо їм коритися.

Тікірі задумався:

— Ти хочеш цим сказати, що якби ми не були дурні, то не корилися б їм?

Бандала подивився униз на велику голову Тікірі, яка здавалася йому порожньою. Бандалі йшов уже дванадцятий рік, був він високий та стрункий, давно вже позбувся зайвого жиру.

— Ах, — зітхнув він, — з тобою важко говорити. Мастак ти все заплутувати.

Однак більше він нічого не міг сказати, хіба тільки, що білі вчать їх усіляких корисних справ, ось, приміром, він, Бандала, багато дечого перейняв, навіть уміє непогано читати по-англійськи. А білі такі меткі й дужі, що переможуть японців, як справді захочуть.

Щодо цього він мав рацію. За рік уся Ланка святкувала перемогу, в селі маяли барвисті стрічки, а в копальнях тріщав та блискотів фейєрверк, який пан Ліндсей довго готував: загодя знав про тріумф.

У квітні повіяв південно-західний мусон, і з ним вернувся Бандалин дядько Вікрена з Індії, де він служив. Прийшов в уніформі, в коротких штанях і сорочці кольору хакі, на голові мав тюрбан такого ж кольору, а під тюрбаном — свій чудовий чорний вузол волосся; Вікрена не відмовився від нього навіть на війні.

Але допіру Вікрена знов замешкав у рибальському селі, заховав тюрбан та уніформу й знов одяг свій квітчастий саронг, котрий, між іншим, пасував йому куди більше. На перший погляд здавалося, що це той самий рибалка Вікрена, веселий, безтурботний парубок із целулоїдним гребенем на потилиці.

— Ого! — крикнув він Тікірі під час першої зустрічі. — Маючи таку головешку, ти повинен багато дечого знати. Ну, хвалися, що вмієш і що знаєш!

Він почав екзаменувати Тікірі з лічби й зареготався, коли з'ясував, що той годен лічити лишень до семи. Або до чотирнадцяти. Або до двадцяти одного. Але завжди по кратних семи, а не по десятках. Приміром, число шістнадцять було для Тікірі двічі по сім і два або тричі по сім без п'яти. Виявилося, що хлопець самотужки навчився рахувати біля «семи сестер»— дрібних непоказних пташок, які порпаються в гною і мають дивовижну здатність гуртуватися по семеро.

— Я не повинен краще лічити, — сказав тоді Тікірі роздратовано. — Я повинен уміти замітати, вимивати склянки від чаю й чарки від лікеру, чистити попільниці і таке інше. Пани в канцеляріях казали, що мені цього цілком вистачить.

— Бррр! — вигукнув Вікрена. — І ти їм віриш?

— Не знаю.

— Бррр! — повторив Вікрена. — Але ж ти не вічно робитимеш це!

— Авжеж ні, — випнув груди Тікірі. — Я буду магаутом.

Вікрена сміявсь, аж за живіт брався.

Їй-право, такий він, як був, ніщо його ані настілечки не змінило: ні війна, ні далекі мандри.

І все ж Вікрена був зовсім інший, ніж колись.

Виявилося це скоро й несподівано, без видимого приводу. Варто лише було Вікрені побачити пана Альвара, чи, вірніше, його вантажну машину, бо пан Альваро між рибалками не ходив. Він мав своїх людей і кілька вантажних машин, які їздили від одного рибальського села до іншого, забирали вилов і одвозили його на ринки до містечок та міст.

Червона машина, яка приїздила у Вікренине село, день у день з'являлася на шосе перед світанням, під супровід бляшаного дзенькоту, гуркоту, торохтіння, збочувала до моря, розверталася й заднім ходом підкочувалась майже туди, де приставали човни рибалок. Повантаживши рибу, машина верталася на шосе й гуркотіла далі на північ; невдовзі по ній залишався тільки сморід бензинового перегару та звивиста мокра лінія на асфальті, котру сонце швидко висушувало.

Безперечно, це була погана, стара, гримкотлива тарадайка, напівруїна, але те, що на неї клали, вона справно возила, і Тікірі з Бандалою дивувалися, чого це дядько Вікрена так сердиться на неї — якось він так розлютився, що жбурнув услід їй залишки риби. Товста, слизька рибина ляснула вантажника по лицю, коли той вистромив голову, щоб поглумитися з Вікрени. Витираючи писок, вантажник зачав клясти зухвальця на чім світ стоїть, а той вдоволено всміхався. Вікрена тішився усенький день, та на ранок настрій йому впав: вантажник не прийняв од нього риби, заявивши, що в його, вантажниковій, особі ображено самого пана Альвара; тож хай Вікрена з'їсть свою рибу сам або вижбурляє її в повітря — це він робить непогано.

Тут за Вікрену заступився другий колишній вояк, Дгаму, відмовившися продати свій вилов, хіба тільки з Вікрениним. Але вантажник і шофер глузливо засміялися: мовляв, твої примхи швиденько минуть, лишень твоя риба зачне на сонечку гнити. Отоді й побачите, з ким війна гірша: з паном Альваром чи з японцями!

В одному вони мали правду: риба Вікрени й Дгаму пропала. Нікуди було сховати її від пекучого сонця, нікому було її продати, нічим відвезти на ринок. Але щоб пан Альваро був страшніший супротивник, ніж уся японська армія, — не йнялося хлопцям віри…