— Підійміть мій конде, погани! — ще дужче розходився Ука Елара. — Ви тут для нижчої праці, ви моя челядь! Кожний поганин повинен служити християнинові, бо так повелів старий з великою бородою. — Ука Елара, певно, мав на увазі християнського бога, як його бачив на малюнках, але Бандала нічого не второпав.

— А де той старий? — спитав по-дурному. — Десь близько?

Кухар аж задихнувся з обурення, але Бандала вів своєї:

— О Ука Еларо, де цей старий? Хоч раз би побачити велику бороду, я ж ніколи не бачив бороди більшої, ніж у сагіба Макферрана…

— Цить, поганине! — Ука Елара аж посірів з гніву. — Іще слово, і я тебе відлупцюю так, що навіть пекло після смерті буде тобі за рай. Ворушися! Бери лопату і гайда чистити помийну яму!

Бандала знічено послухавсь, Ука Елара знову сів на колоду, відсапався, — і Тікірі раптом зрозумів, що нічна сцена на галявині — то було насправді. Він іще ніколи не чув, аби кухар отак сапав — точнісінько як сьогодні вночі. Отже, це не сон!

І хлопець обурився:

— Як ти такий християнин, Ука Еларо, то чом тоді ходиш уночі до Буддиної статуї?

Приголомшений кухар перестав жувати:

— Хто… що… ходить… до статуї?!

— Ти, — процідив Тікірі крізь зуби. — Я сам тебе бачив. І вже частенько! — додав для більшої переконливості.

Кухар роззявив рота.

— Ти… ти отруйний брехуне! — нарешті вигукнув він. — Що ти цим хочеш сказати? Що я, Ука Елара, поклоняюсь ідолам?

— Еге, — притакнув Тікірі. — Це я бачив на власні очі.

— Га! — засміявся Ука Елара. — Ти й твої очі! Що в мене в руці? — Він витяг щось із кишені й тицьнув Тікірі під носа. — Скажи, що бачиш?

— Білу кульку.

— Фіть! — дмухнув Тікірі на долоню. — А що бачиш тепер?

Тікірі здивовано закліпав очима: кулька зникла.

— Ну, що бачиш?

— Нічого…

— Отож-бо — посміхнувся кухар. — Маєш очі, але не можеш ними владати! Не знаєш навіть, коли вони тобі брешуть. І оце ти стверджуєш, що бачив мене коло поганської статуї?!

Тікірі мовчав. Витріщивши очі, він усе ще дивився на кухареві пальці. Кулька зникла. І не було її ні на землі, ні в кухаря на колінах, аніде.

Вражено протер очі.

— Це тобі не поможе, — засміявсь Ука Елара. — Є лиш одна рада: більш ніколи вже не вір своїм очам. Розумієш?

— Так.

— Гаразд. А тепер біжи допоможи Бандалі. Ні, стривай! Ти кому-небудь розказував про ті свої чортячі видіння?

— Ні. Їй-бо.

— Твоє щастя, інакше б тебе тут, може, й не було б уже. Чорт би тебе схрумав. Отож завсіди об тім пам'ятай!

— Атож, — заїкнувся Тікірі.

Був він як не свій. Навіщо мати очі, коли їм не можна вірити? Ішов, понуривши голову. Побачив на землі кругленького камінчика, нагнувся, узяв у жменю, дмухнув… Але камінчик не зник. Тікірі спробував ще раз. Ізнов марно.

Пішов далі. Помітив, що йде не до того смердючого місця, де працював Бандала, а зовсім в інший бік. Ось перед ним проглянула галявина. Тікірі здивувався, що це так близько: вночі дорога здалась йому куди довша. Посередині галявини височіла статуя, на голові в неї сидів якийсь червоний птах, птах писнув тоненьким голоском і злетів, тріпаючи крильми; у повітрі він скидався на співучий самоцвіт. Тікірі за ним не стежив. Дивився лишень до підніжжя статуї, куди Ука Елара поклав уночі свою велику жертву, — але там було порожньо. Ніде нічого: ні кісточки, ні засохлої квітки, ні друзочки чашки, ні клаптика бинди, якими прикрашають жертви. Все зникло без сліду, так, як зникає сон… отже, нічна сцена справді була сон.

Кілька годин працювали Тікірі з Бандалою коло помийниці. Не розмовляли. Зграї мух мучили їх, аж хлопці мусили обгорнути голови старою шматиною. Коли ж хлопці опівдні вернули, Ука Елара заткнув носа й вигнав їх з кухні: не гідні вони, мовляв, того чистого місця. Тож хлопці наносили води, намилилися і мились, поливаючи один одного. Однак кухарів ніс усе ще не був задоволений, і Ука Елара ухвалив, що друзі сьогодні не слугуватимуть при вечері, бо від них тхне.

Хлопці й не гнівалися, часина волі була їм вельми до речі: ще раніше нагледіли вони в лісі ебенове дерево з сивою корою, всіяною чорними рубцями. Хоч воно й не могло рівнятися з кокосовими або арековими пальмами, однак було вище від інших, бо росло на пагорку. Ото хлопці до нього й пішли, але не навпростець, а зробивши гак: ану ж у лісі на щось таке натраплять…

Незабаром зачули поблизу гуркіт мотора. Засміялися: це, очевидячки, знов — як уже не раз — діставалися до зеленої дороги, що нею їздить шофер Куда, до тієї зачарованої, що її напрямку й закрутів ніколи не вгадаєш. Скоро дорога справді випірнула з кущів. Машина вже зникла, і хлопці знали, що нікого не здибають, хіба тільки знов Кудине авто, як вертатиме; ніколи не зустріли вони тут жодної живої душі, лише якось загледіли кількох англійців, певно, туристів, котрих вів гід тубілець у білісінькому піджаку. Але цей раз їх чекала несподіванка в подобі чоловіка з рушницею, що нараз вийшов з лісу, в сорочці кольору хакі й саронга. Але був то сінгалець, найскорше лісник. Хлопці поштиво привіталися до нього.