— Еге. Ти знаєш усе, — прошепотів Бандала. Коліна йому затремтіли. Уперше за своє життя спіткав він справжнє чудо: святий чоловік прозирав у минуле і вдалину! За одну мить проглянув він ту хитромудру дорогу, якою мандрував Бандала, аж від самісінького її початку, від Калуеламагатари…

— Звісно, — незворушно потакнув ігумен. — Я знаю також, що ти добре розмовляєш по-англійськи.

— Але не люблю англійців! — вигукнув Бандала, ніби захищаючись. — А найбільше — християн. Саме тому я втік від них.

Ігумен поглянув на ченця Касіапу і знов на Бандалу.

— Ти дурний, — засміявся. — Що думаєш тепер робити?

Бандала понурив голову.

— Хто його зна. Наймуся до когось на службу й чекатиму на свого приятеля, котрий напевно прийде сюди, бо хоче стати магаутом…

Ігумен мовчав, граючися з віялом, але обличчя його досі було усміхнене, й хлопець зважився слізно попрохати:

— О святий, котрий знає усе, скажи мені, де Тікірі і коли він сюди прийде. Дуже тебе прошу.

— Не проси! — гримнув на нього ігумен. — Не намагайся зазирнути до майбутнього — ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.

— Даруй мені, святий…

— Цить! — Ігумен суворо звів віяло. — І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.

Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув на плечі холодну Касіапину долоню, яка вела його назад до рогожі. Аж у передпокої наважився підвести голову. Подивився до Касіапиних очей і вкмітив у них приязний промінчик.

— Спіткало тебе велике щастя, — промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. — Будь покірливий і слухняний, гідний його.

— Так. Буду! — видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: — Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.

— Бажати чогось — безглуздо, — холодно сказав Касіапа. — Бо коли не справджуються бажання твої — мучишся.

— Ні, я думав не так, — виправився Бандала. — Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.

— Не хотіти чогось так само безглуздо, — перебив його Касіапа ще холодніше. — Бо коли стається те, чого ти не хочеш, — мучишся. І це ти повинен би вже знати.

— Так, — затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.

Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.

Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу — їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей — наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.

Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але гнота, на жаль, не було.

Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.

Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!