Бандала здивовано глипнув на нього. Але це направду був той самий дід, що вчора балакав так приязно.

— Чого це ви так? Не знаєте, хто я?

— Знаю, і то дуже добре, — буркнув старий. — Ти бгікку, від тебе тхне паличками. Йди геть! Докруж мене висить порох із каміння, через нього я виджу лише тіні, але він мені миліший, ніж ваш духмяний дим.

— Але я не чернець, — засміявся Бандала. — Хоч був у храмі.

— То чимдуж біжи назад і не стовбич тут! — гримнув дідусь Тінь. — Мушу розбивати каміння. Я не ходжу з мискою!

— Не гнівайтеся, дядьку, — лагідно мовив Бандала. — Я вірю, що ви маєте добрі очі, але ніс вас дурить. Од мене не пахне паличками — я був у храмі не так довго. Це олія на волосся. І по мені, пахне гарно.

— А по мені — ні! — одрубав старий і не зронив більш ні слова, хоч Бандала двічі питав, коли хоч приблизно приїде потяг.

Тож Бандала підвівся й пішов через колію спитати когось привітнішого, при доброму розумі. Боявся, що опізнився, що потяг уже був тут, що й Тікірі вже був тут і подався кудись по свої слони. Потяга довелося чекати довгенько; у вагонах повнісінько людей і все-таки порожньо — нема Тікірі.

На шосе від станції сонце відбивалось у блискучому асфальті, аж здавалося, що воно впало з неба й тепер лежить долі на брудній тарелі, розбите на друзки. Бандала сів біля озерця. Дивився на острівець з пальмами, а тоді на сонце, яке перебралося на гладінь і сяяло там, як кругле люстро, почав жбурляти камінці — злорадів, що хвилі роздерли сонечко, як папір. Те сонце, що сміється, хоч Тікірі зрадив.

Так, Тікірі зрадник! Тікірі сказав, що поїде потягом до Канді, вичекав, доки я засну, і втік десь-інде. Чом чекав, доки я засну, чом утік? Бо хотів мене спекатися.

Але чом хотів мене спекатися?

Чом, ну чом? Бандала встав і пішов. Було йому сумно, аж сам дивувався: заради якогось дурного хлопця з великою головою! Гостро засміявся. Ні-і, тепер він про Тікірі навіть не згадає, не те що плакатиме.

Знову засміявся. Однак було йому гірко-самотньо.

Того самого дня Касіапа навчив Бандалу нарізати висохле листя пальми таліпот у вигляді прямокутних карточок, які ігумен давав туристам на згадку. Штука нехитра, але ніж був гострий, мов бритва, пальмове листя легко розтріпувалося, треба було зосередитись, і хлопець геть забув про Тікірі. На жаль, упорався Бандала аж надто швидко.

Але по тому Касіапа звелів йому попіклуватися про цібетки, і хлопець знов розважив душу.

Цібетки — маленькі милі звірятка, схожі на кошенят, — живуть на кокосових та арекових пальмах і такі полохливі, що їх не варто було б і ловити, якби вони не давали мускус — коштовну духмяну рідину. В монастирі Буддиного Зуба ченці розводили відразу кілька десятків цібеток, бо — як сказав Касіапа, — щоб напахати жертовні палички, потрібно багато мускусу. Звірятка скакали в дерев'яних клітках, і були вони такі ручні, що не пручалися, коли Бандала брав їх до рук і лоскотав, поплескував по спинці дерев'яним шпахтлем, аби випустили до скляної миски духмяну рідину. Було це так цікаво й весело, що Бандала аж заспівав.

Але на самоті, в комірчині, його знов обступили тоскні думки про зраду Тікірі. І вертали ще багато вечорів.

Допоки їх зовсім прогнав випадок із всесвітньознаним чоловіком та його дружиною.

Прийшли вони оглянути храм десь за місяць, як Бандала обійняв свою посаду товмача.

Ставний шістдесятирічний чоловік мав бляклі очі й кутасте підборіддя, — коли він розмовляв, воно рухалося з боку на бік, і здавалось, ніби цей чоловік безперестану підточував зуби. На голові в нього був новенький корковий шолом. Як і дружина, мав він американську вимову, — її хлопець навчився розпізнавати безпомилково. Чоловік цей удерся до бібліотеки, наче до себе додому, по-приятельськи привітався до ігумена: «Hallo, old chap!» — означає це приблизно те саме, що. «Здоров був, старий!», і поплескав би святого |по плечу, якби Бандала не підхопивсь і не заступив йому дороги.

— Бобе, Бобе! — добродушно докорила йому пані.

Ігумен не ворухнувся. Його лиса потилиця, схилена над священними олас, ані здригнулась. Бандала звично розпочав обряд; але відвідувач раз у раз насмішкувато перебивав його, — пані в крислатому капелюшку, немов вибачаючися за це, усміхнено зітхала, зводячи очі до стелі. Була то дрібна бабця з лицем, напудреним так густо, що здавалося, ніби вранці вона помилково одягла якусь гіпсову голову.

Не зводячи погляду з кумедної бабці, Бандала трохи неуважно провадив свій обряд аж до хвилі, коли дивний гість одмовився вклонитися ігуменові.

— Що? Я? Йому? — вигукнув він напівжартома-напівсерйозно. — А чи ви знаєте, хто я такий?

Він ударив себе в груди; загриміло, ніби гонг. Незважаючи на це, Бандала розчув ім'я, від якого йому на мить захопило дух. Лиш на мить… Бо ігумен одразу ж розтулив рота й уперше за весь час, що з ним Бандала в бібліотеці працював, зронив слово:

— Далі!

Бандала звів дух і провадив далі.

Коли показував у книзі гостей підписи принців, імператорів і королів, вельмишановний американець засміявся, що він теж король, але усе-таки витяг авторучку й розписався.