Колись Бандала гадав, що то від білого кольору шкіри, й дуже помилявся: оті внизу — білі, але Ука Елара був майже чорний, а ігумен у монастирі коричневий… Пізніше хлопець шукав тих ознак зла в християнській релігії, але так само був далекий від правди: пан Альваро, Ука Елара, Жожо Ліндсей та безліч інших — християни, однак ігумен і Касіапа — буддисти, а шофер з вантажником пана Альвара — мусульмани… Ні, ані в кольорі шкіри, ані в релігії те чортовиння не криється. Байдуже навіть, ідеться про чоловіка чи жінку, — пані Ліндсей була гірша від пана Ліндсея… То що ж тоді споріднює тих шкідників? Бандала відчував, що має бути і таки є якась ознака, спільна для всіх тих ворогів, — так, як спільною ознакою хижаків є зубаста паща, хай вони мають шерсть якого завгодно кольору, хай живуть у степу чи в лісі, хай полюють удень чи вночі. А ось ці двоногі хижаки?..

Бандала згадав, що сьогодні сказав шофер Брагім там, на аеродромі: «То така триклята нечисть, хоч і ручки має милом вимиті».

Може, в людей ознака зла — саме руки? Вимиті руки? Гладкі м'які руки?!

Хвилю Бандала бавився тією думкою — дуже вона йому припала до душі: м'які, вимиті руки справді мають і пані Ліндсей, і ігумен, і пан Альваро, і ті негідники внизу; хоч Ука Елара мило не дуже-то переводить, але руки має гладкі… А й справді, щось за цим криється!

Аж тут ні сіло ні впало майнула думка: хоч руки й свідчать про власника, трудящий він чи нероба, але ні джерелом, ані ознакою зла самі по собі не можуть бути. Зло полягає в тому, що ці люди — від Альвара аж до Ука Елари й ігумена, аж до тих унизу й до пані Ліндсей — ледацюги, п'явки. Що живуть вони за рахунок інших, з праці інших. Всі до одного!

Він усе збагнув. І не збила його з пантелику навіть думка: адже шофер та вантажник пана Альвара працюють. Так, працюють, але це поплічники того кровопивці! Як я був поплічник ігумена. Тільки не знав про це.

Аж нарешті збагнув усе… Нараз заспокоївся, і це був якийсь великий, блаженний, тривкий спокій. Домішувалася до нього неабияка гордість за це відкриття. Ігуанячий язик — це таки річ! Таки видно, що я його ковтнув! Хоча — хтозна. Коли б думав об тім далі — то, може, дійшов би того, що ігуанячий язик є просто ігуанячий язик і нічого більше. Але це я лишу на завтра, на ту довгу путь.

Бандала загадав собі, що встане ще перед світом і піде на південь, весь час на південь, аж туди, де виглядає з моря острівець, волохатий од пальм…

Але вранці він заспав і вийшов занадто пізно, тож і не здибав перед готелем Тікірі й не зазнав з ним його найкарколомнішої пригоди.

Тікірі не дійшов до блакитного світла з двох причин: йому боліло стегно — так люто копнув моряцький черевик Джіма Піча, а по-друге, всупереч усім сподіванкам, він знайшов собі притулок — старий човен, кинений на піщаному узбережжі.

Це був не рибальський катамаран з балансиром, а звичайний собі човен з високими, хоч і дірявими бортами; і коли Тікірі вмостивсь у ньому, як у глибокій колисці, — відчув себе захищеним бодай від бродячих собак. Спав неспокійно. Хоч біль у стегні поволі стих, але муляло горбкувате дно човна, і Тікірі не мав чим його застелити, пом'якшити. Тому й устав з першим променем сонця.

На півдні, де вночі сяяло те звивисте блідо-голубе сяйво, тепер темніли обриси великого будинку, в якому не світився жоден вогник; зате все небо було наче сад, повний троянд. Океан накидався на суходіл і глухо гарчав, але його звивиста, пінява крайка щораз відступала, залишаючи за собою смугу мокрого піску, в якому відбивалося рожеве небо. Усе було рожеве: і гребені хвиль, ба навіть висока постать чоловіка, що ступав кордоном океану, понуривши голову, мов шукав загублені гроші. Але Тікірі знав, що він шукає мушлі, на яких викарбує напис «Коломбо, Цейлон» із кількома розпатланими пальмами. Радісно вибіг йому назустріч: — Пане! Пане!

Грегоріс підвів голову. Був він такий же скуйовджений, як і його одвічні пальмочки.

— Гелов, хлопче, — буркнув Грегоріс без особливого захвату. Відтоді, як Джім Піч зі своїм приятелем бобі вигнав його з Гордонового парку, він ночував у пом'ятому авто, що лишилося коло шосе після аварії; хоч лежати було більш-менш м'яко, але тісно — довгі ноги не вміщалися; щоправда, це мало й свої вигоди: близько до моря, яке постачало мушлі, і до готелю, який постачав туристів. — Гелов, хлопче. Звідки ти тут узявся?

— Ах, пане! — вигукнув Тікірі одним духом. — Ви, мабуть, думаєте, що я брехун, але я не брехун, я направду хотів помогти вам, я біг за вами, але ви вже пішли. І я шукав вас під деревом, але там був той другий, і він забрав мій самоцвіт. Отож тепер я не маю вже нічого, але якби ви поспішили до парку, то, може, його ще піймали б.

Грегоріс позіхнув:

— Джіма? Авжеж, я його там піймав би, бо він спить щонайменше до восьмої. А ти як собі гадаєш: я повинен відібрати в нього той окаянний камінець і знов тобі його повернути? Е ні, друже, на таке я надто мало виспався. А по-друге, бігти, як оглашенний, теж не буду…

— Ні! — крикнув Тікірі. — Я не хочу, щоб ви мені його повертали, я хочу, щоб ви собі за нього купили черевики.

— Чорт забирай… — сказав Грегоріс. Подивився помалу докруж, ніби аж тепер збагнув, що день рожевий і гарний, а тоді пильно поглянув на Тікірі — так зачудовано, аж хлопцеві здалося: мабуть, Грегоріс побачив, що немає чуприни.

— Пан священик звелів мене обстригти, — пояснив він поквапливо. — Але чуприна знов наросте, то байдуже.

— Ще б не наросла! — засміявся Грегоріс. — Спадатиме аж на землю, а ти повісиш собі на шию самоцвіт — і станеш гарний, як султан із казки. То ходімо.