Тікірі розплющив очі. Сонце вже пекло — отже, він лежав тут довго і прогавив багато машин. Сквапно встав. І так йому захотілося бути вже вдома чи бодай їхати, а може й іти, — аби тільки наближатися до домівки.

Тікірі перескочив рівчак, став на шосе. Обернувся до півдня. Поперед себе, не далі як за півста кроків, побачив знайому постать, таку рідну, що впізнав її з рухів, з ходи.

Стрімголов побіг, руки над головою — мов хотів спіймати птаха в польоті.

— Бандало! — кричав. — Бандало!