І що найстрашніше: не мала голови.

Власне, мала, але яку!

Першої миті жах стис Тікірі горло, як сталевий зашморг. Хлопець не смів ані писнути, ані ворухнути пальцем, аби дух його не забачив і не заподіяв йому лиха. Тільки дививсь, як та постать помалу скрадається або ж летить, уся бліда, випростана й дивовижно висока зі своєю кутастою головою, білою, як масло, зі своєю страшною головою без очей та рота…

Примара вже зникла в глибині лісу, але Тікірі досі лежав, затамувавши подих. Він боявсь уже не так, а що мовчав і не збудив Бандалу — то не через жах, а просто хотів наслухати в нічній тиші, чи дух засопе й ще раз.

Бо привид сопів, пирхав. За мить, як щезнути в чагарях, він пирхнув, мов чистив ніс. Або, може, й горло, це вже байдуже.

Головне ось що: чи може дух пирхати? Може відхаркуватись і сякати носа, коли не має того носа? Або, — може, й має, але невидимий… Тікірі з духами ніколи не спіткавсь, отже ніякого досвіду в цьому не мав, однак дійшов висновку, що, маючи невидимого носа, привид мусив би так само невидимо сякатися, власне, нечутно — насправді ж було інакше. Тільки хтозна, чи був то доправди дух…

Тікірі негайно вислизнув з халабуди й назгинці майнув до кущів. Він повинен дослідити, що то насправді було! Повинен! Дихання йому уривалося, ноги відмовлялися його нести, але цікавість перемогла тіло, цікавість усього його поривала вперед — його неслухняні ноги, розслаблені легені й серце, ладне увірватися. На узліссі Тікірі нерішуче спинився… Тут він зачув у чорній пітьмі сопіння, відразу потому шурхіт і приглушене мурмотіння, як бува, коли хто-небудь спіткнеться об галузку й вилається.

Упевнився: то не дух, а людина. Але хто, хто?! І куди скрадається, і чом видається така велика?!

Очі вже звикли до темряви й розрізняли стежку, якою впевнено ступав незнайомий. Тікірі подавсь обережно назирці. Невдовзі побачив перед собою високу білясту тінь. Зупинився й хвильку чекав, перш ніж зважився йти далі. Потім зрозумів: чоловік — бо то таки чоловік! — здається таким високим лише тому, що несе на голові кутасту білу річ, котру він — Тікірі, — пойнятий жахом, уважав за голову без очей, носа, рота.

Тим часом стежка вибігла на галявину, посередині якої сиділа та камінна статуя Будди, котрій отоді кланявся Бандала, а можливо й леопард. Тепер тут було порожньо. Тільки місяць блищав на траві, мов срібний килим, і по тому килиму ступав таємничий чоловік зі своєю ношею… аби покласти її статуї до ніг.

Отже, це нічне жертвоприношення, свята відправа.

Тікірі тихо зітхнув у своєму сховку в чагарях. Була це проста, буденна справа. Кожен буддист носить своєму Освіченому жертви, хоча, як правило, не вночі. Але Анурадгапура буддистське святе місце, то, може…

Тікірі мало не скрикнув: чоловік саме обернувся, місячний промінь упав на його чорну твар, і Тікірі пізнав кухаря Ука Елару. Того саме Ука Елару, котрий так пишався своєю християнською вірою!..

Цієї ночі Тікірі прокинувся ще раз і довго лежав із заплющеними очима, розмірковуючи: те, що він побачив на галяві, було направду чи йому привиділося? Кінець кінцем йому це байдуже, справа тільки в тому, чи розказати вранці про свою нічну пригоду Бандалі, а чи тримати язик за зубами. Йому, звичайно, кортіло розповісти, бо ж переслідувати таку страшну примару нічним лісом — учинок, безперечно, гідний найвідважнішого чоловіка… Але коли це сон, то ліпше мовчати, бо відкрити сон — значить накликати на себе невимовне лихо.

Зрештою вирішив поки що про пригоду нікому не розповідати, але навмисно спати виключно на тому боці, де його муля самоцвіт, та ще й додати до самоцвіту звичайного камінця — хай дужче муляє, аби посеред ночі він міг часто просинатися, а прокинувшись, пантрувати кухаря. Він ізнову вистежить кухаря, піде назирці за ним, візьме з жертви шматочок, аби мати вранці доказ, що це йому не привиділося.

Другого дня пані Індіра прийшла до кухні подивитися на хлопців і випадком заскочила кухаря, як той підливає до юшки воду, що нею Тікірі саме вимив посуд; вибухла гроза. Ука Елара вибачався, запевняв, що це цілком випадковий недогляд… Але тільки-но вона пішла, сів на колоду, плював червоною слиною й на всі заставки лаяв поганів.

— Чекає їх покара! — кляв у жменю, щоб не було далеко чути. — Смажитимуться в пеклі, хай хоч як удають із себе сагібів, хай носять хоч і десять європейських капелюхів! Нічого їм не поможе, бо вони погани. Це кажу я, Ука Елара, котрий ходив до місіонерської школи й котрого благословив святий білий чоловік! — Він тряс головою так люто, аж із маленького вузлика волосся йому випав великий «конде», гребінь, який, треба сказати, випадав дуже часто і щоразу до горняти з підливою.