Шрифт:
— Здрастуйте! — перший привітався японською мовою Володя.
Японець чомусь швидко озирнувся навколо і вже потім відповів на привітання.
— Хто ти? — спитав він у юнака. — Ти росіянин?
Володя мовчав. Робітник, певне, помітив, що юнак зніяковів. Він підійшов ближче, зазирнув Володі знизу в очі і пошепки сказав:
— Я знаю, хто ти.
Володя швидко глянув на японця.
— Я знаю, — провадив той далі. — Вчора на лісорозробки приїздив поліцай і всіх нас питав, чи не бачили ми молодого росіянина… злочинця, який утік з тюрми… Ні, ні, я знаю. Він говорив про тебе…
Володя бачив, що брехати немає ніякої рації. Навпаки, тут треба казати правду. Коли японець захоче його виказати — ніщо не допоможе.
— Так. Я з Радянського Союзу, — сказав юнак.
Японець пильно глянув на Володю.
— Я думав, що ти — з білих. Я не знав, що ти з Радянського Союзу!
На його обличчі ясно позначились тепер і радість і велика тривога. Він глянув на ноги юнака, на його стоптані вкрай черевики, з яких визирали подряпані, скривавлені пальці, на подертий одяг і клацнув язиком.
— Кепська справа, — сказав він. — Ти далеко не втечеш. Ти, мабуть, і голодний?
Володя розумів кожне його слово.
— Так, я голодний, — відповів.
Тоді японець ще раз пильно озирнувся на всі боки і подав Володі знак іти за ним.
У ДРОВОРУБІВ
Вони йшли годину чи дві. Попереду — японець, за ним — Володя. Японець устиг розповісти, що він — дроворуб, старшина артілі, що його звуть Окума і що сьогодні він білою фарбою ставив знаки на деревах, які завтра мають спиляти дроворуби.
Незабаром Володя почув свист і вереск механічної пилки, яка підтинала стовбур. Долинули голоси людей. Юнак стривожився.
— Не бійся, — заспокоїв Окума. — Хазяїна нема, прикажчика нема. Вони навідуються нечасто. А робітники не викажуть, вір мені, як ясному сонцю на небозводі. Я знаю своїх товаришів. Не бійся.
Він привів Володю в невеличкий дерев'яний барак.
— Наша артіль — двадцять чоловік. Усі живемо тут. Я — Окума. А ти?
— Іван, — відповів Володя. Це ім'я японцеві легше було вимовити.
— Іван! — весело повторив Окума. — Іван! Радянський Союз! Совєто!
Він поставив перед Володею чашку з патто — стравою з квашених бобів. Юнак жадібно накинувся на їжу.
Тим часом Окума витяг з-під лавки пару дерев'яних черевиків і приміряв їх Володі на ногу. Черевики прийшлися якраз.
Увечері повернулися з роботи дроворуби. Їх було двадцятеро похмурих лісовиків, почорнілих, виснажених, з запалими щоками. Вилиці випинались, як гулі, повіки важко прикривали очі.
Вони входили в барак мовчки, мовчки зиркали на Володю і падали на широкий піл, який служив їм ліжком. У багатьох трусилися з перевтоми руки.
— Приїздив прикажчик, — сказав один з них, глянувши на Окуму. — Поїхав.
Під оком у нього був синяк. Окума зазирнув йому в обличчя.
— Моріта, що в тебе?
— Прикажчик.
— Я так і думав, — похитав головою Окума.
— Він знайшов, що в моєї пилки тупі зуби.
— О, в нього в самого зуби занадто гострі.
— Спиляємо, — сказав Моріта.
Володя глянув на нього пильніше. Це був старий японець-дроворуб.
— Спиляємо, — повторив він уперто. А як ніхто йому не відповідав, то він штовхнув ліктем сусіда і ще раз проказав, наче бажаючи почути від нього підтримку:
— Спиляємо. Га?
— Ми йому покажемо! — відповів сусіда.
Це був молодий парубок-дроворуб, як видно, не японець. У нього були великі прозорі очі, круглі, як у сови, і, довге каштанове волосся, зачесане назад.
Помітивши, що Володя дивиться на нього парубка, Окума сказав:
— Росіянин, як і ти. Хабаров. Хабаров — його звати.
— Дроворуб?
— Дроворуб. З нашої артілі. Гарячий. Хазяїнів не любить. Прикажчиків не любить. Робочий народ любить. Гарячий. Ти гарячий, Хабаров?
Парубок посміхнувся:
— Гарячий, Окума.
Потім японець голосно сказав:
— Присуньтеся всі ближче!
Усі попідводили голови, хто лежав — устали. Всі оточили тісним колом юнака й Окуму.
І тоді Окума коротко пояснив, хто такий Володя.
Спочатку запанувала в бараці тиша, а потім голоси загули весело й швидко. Володя побачив блискучі очі й усмішки.
В грудях раптом зросла надія на допомогу від цих спрацьованих людей, у яких так блищать зіниці від однієї згадки про Радянський Союз.