Шрифт:
Не можна мовчати. Не можна таїтись. Це буде чудово, коли скрізь піде чутка про те, що потрапив у полон радянський учений із сином. І коли навіть йому, Володі, не пощастить дійти до своїх, то чутка полетить далеко-далеко і мусить дістатися через кордон.
Ці люди допоможуть. І Володя відверто розповів про все: про тайфун, про свого батька, про полон і катування. Сказав і про свій намір перейти кордон і повернутися до своїх, щоб швидше вирвати з рук поліцаїв батька.
— І звати мене не Іван, — закінчив він, — Звати мене Володимир Дорошук.
— Володимир Дорошук, — повторило кілька голосів, наче хотіли запам'ятати прізвище.
Дроворуби обговорювали становище пристрасно, всі разом. Де й поділися стомлені рухи та байдужість.
Старий Моріта говорив найбільше і лаявся, коли його не слухали. Тільки Хабаров, здавалося, найменше хвилювався, але наприкінці і він, скочивши на піл, гукнув:
— Все не те! Допомогти, допомогти, але як? Як допоможемо? Слухайте мене: його треба переправити через кордон. І це беру на себе я! Я!
З почуттям глибокої подяки глянув на парубка Володя.
— Підеш зо мною? — спитав Хабаров. — Ти — комуніст? Комсомолець? Так, так… Я доведу тебе до кордону. За три дні ми будемо там…
Сівши поруч Володі, він обняв його за плечі.
— Дорошук, — сказав він, — ми завтра підемо. Я тебе дуже люблю. Я сам — росіянин. Мій батько був політичний засланець. Тоді ще весь Сахалін належав Росії. Батько помер. Так трапилось, що я залишився на Карафуто.
Він важко зітхнув:
— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.
Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:
— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!
І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:
— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.
Присунувшись до Володі, він спитав:
— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?
І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.
Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.
— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.
Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:
— І поліцаїв немає?
— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.
— І жодного прикажчика?
— І жодного прикажчика.
— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?
— Ніхто.
І знову всі загомоніли: «На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!».
Було вирішено, що Володя має відпочити, але баритись не можна. З'явиться прикажчик — доведеться ховатися. Завтра треба вирушати.
Юнак почував, як радісно завмерло в нього серце. Він перейде кордон? Невже цьому правда?
Він заснув у бараці на полу разом з лісорубами.
Рано-вранці його розбудив Окума. Він був схвильований.
— Що трапилося? — спитав Володя.
Окума швидко загомонів.
— Тобі з Хабаровим не можна гаятись. Треба вирушати зараз.
— А в чому річ? — занепокоївся Володя.
Тоді Окума тривожно сказав:
— Я вночі вийшов з барака і чув у тайзі борсуків.
Але Володя не розумів.
— Борсуків? Уночі?
— Ну да. Вони тут не водяться. Тим прикріше. Але я чув їхній стукіт ось так, як зараз чую твої слова.
— Який стукіт?
— Ти цього не знаєш. Але я знаю і все тобі зараз розповім.
У барак ввійшов Моріта.
— Це правда, що ти чув борсуків? — спитав він так само тривожно,
Володя подумав, що, можлива річ, мова йде не про звірів, а про поліцаїв. Може, їх тут звуть борсуками?