Крім того, в шпига було двісті паперових ієн [6] , по двадцять у білеті, і багато срібних монет по п'ятдесят і двадцять сен.

Знайшов Володя й інший папірень-посвідку, що Петро Хабаров дійсно є син Михайла Хабарова, офіцера колишньої білогвардійської російської армії. Ця посвідка була ретельно зашита в кишені штанів, і намацав її Володя тільки випадково.

Вкупі з посвідкою лежав невеличкий круглий жетон з міді, на якому була зображена розквітла хризантема і вибито номер 2008.

Володя довго міркував, що означає цей жетон і справжнє його значення розгадав тільки пізніше, коли потрапив у дуже критичне й небезпечне становище.

Юнак стягнув з шпига штани з дебелої «чортової шкіри» і надів їх на себе. Штани прийшлися якраз. Так само натягнув синю сорочку Хабарова. Тепер Володя скидався на справжнього дроворуба.

Посвідки, гроші й жетон сховав у кишеню і рушив проваллям. Насамперед, як вибратися звідси? З обох боків здіймалися майже стрімкі стіни. Треба якнайшвидше знайти вихід.

Гірська ущелина в один бік ширшала, цим напрямком і пішов Володя. Справді, він незабаром вийшов у невеличку долину з високою травою.

Насувалася ніч, над долиною безшумно шугали нічні птахи. Володя не знав, у який бік йому треба податися. Він загубив напрямок і ніяк не міг орієнтуватись. Лишилось єдине — чекати ранку.

Володя нарвав кілька оберемків соковитої трави й зробив собі м'яку постіль. Він ліг горілиць і дивився вгору. Небо облягли хмари. Десь недалечко кричав болотяний птах, навколо шепотіла висока трава, і комарі жадібно накинулись на юнака. Вони гули, співали, дзуміли на тисячу ладів — тонко, басовито, одні — протяжно, інші — похапцем. Від їхніх укусів горіла шкіра. Довелося заритися з головою в траву і сховати під сорочку руки.

Хоч як було зморене тіло, але від пережитого нервового напруження сон довго не приходив.

Що зараз робить батько? Що з ним? Може, закатований, помирає в ямі, і йому ніхто не подасть навіть кухля води?

Юнакові здавалося, що він злочинно згаяв безліч часу, коли кожна година дорога, коли кожна змарнована година може коштувати батькові життя.

Володя зривався на ноги, щоб іти вперед, швидше вперед, до своїх. Але ніч була темна, навколо стояла глуха тайга, і невідомо навіть було, в який бік іти.

Трава шепотіла під вітерцем, іноді вона шамотіла тривожно, наче толочила її лапа звіра. В такі хвилини Володя підводив голову і чуйно прислухався. Він шкодував тоді, що не знайшов і не взяв з собою гострої фінки, яку вибив з рук шпигуна.

Нарешті сон таки здолав юнака. Він прокинувся вранці, коли сонце вже золотило стовбури дерев на схилах сопки.

Володя знайшов озеречко, вмився і напився холодної прозорої води, настояної на пахучих травах та корінні. Потім він визначив напрямок по сонцю і заглибився в тайгову хащу.

Він ішов цілий день, іноді тільки сідаючи спочити на деякий час і ухиляючись убік, щоб назбирати не дозрілих ще ягід чи напитися води з болота або струмка.

Почало вже смеркатися, коли Володя побачив, що він збився з вірного напрямку. Коли це сталося, він і сам не міг сказати. Можливо, що він цілий день ішов у протилежний бік. А йому треба на північ, і тільки на північ!

Юнак перемочував під старою ялиною і, ледве тільки засіріло, знову рушив у путь, його мучив голод. Він знайшов на болоті гніздо з п'ятіркою зеленкуватих яєць; поквапно розбив одно з них, але побачив, що воно вже добре насиджене, з зародком. Голодний пішов далі.

Згодом Володя згадав про кремінь. Він легко знайшов пару гарних крем'яхів, але тепер невідступно думав про мох, про сухий ніжний мох, схожий на пух.

Володя вирішив будь-що-будь здобути вогонь. Як жалкував він, що не взяв у дроворубів сірників!

Він сів на пагорку і довго кресав кремінь об кремінь, доки мох не затлівся. Це була урочиста і відповідальна хвилина: займеться чи не займеться?

Він роздував іскри, доки вистачило легенів. Підкладав тоненькі шматочки сухої березової кори. І нарешті мох спалахнув, як порох. Вогонь перекинувся на кору, вона затріскотіла, як постріли.

Володі хотілося стрибати навколо вогнища. Він назбирав поблизу грибів і спік їх. Вийшло не дуже смачно, але юнак проковтнув їх з вовчим апетитом.

Володя поклав у кишеню кремінні і пішов далі. Перед тим він добре погасив вогнище, щоб не зробити пожежі.

Він умів розводити вогонь. Тепер можна було полювати, йому хотілося смаженого м'яса. Одного разу він сполохав рябця, але підбити його було нічим.

Юнак ішов бадьоро. Навколо стукали дятли. Він з голоду не загине, у всякому разі можна вбити дятла. Але цього не довелося робити. Володі чомусь здавалося, що це — останній день на Карафуто.