Але нещасна сім’я була рада навіть цьому житлу. Принаймні малята тут були врятовані від постійного грізного вітру в юрті, від страшного виття осінніх ураганів над головою. До цієї землянки стара Ійс потрапила другого ж дня після бурану: боячись, що буря повториться і спричинить нові втрати худоби, Такежан поквапно перекочував на зимовище.

Ще в день перекочовування аулу Іса відчув тягар в усьому тілі. Він ледве ходив, його пригинало до землі. Одразу після переїзду в землянку він остаточно зліг. У нього почався сильний жар, дихання уривалось, він корчився в нестерпному болісному кашлі. Але більше ніж від хвороби, Іса терпів, бачачи злигодні своєї сім’ї.

Коли він був на пасовищі, йому мало коли доводилося заглядати додому, а тут усе горе сім’ї проходило перед його очима. Єдина годувальниця сім’ї, худа сіра корівчина, вже перестала давати молоко. Стара Ійс ранком гріла воду, кидала туди затверділий сухий сир, і це було єдине, чим вони харчувалися цілий день. Малята, напившись окропу, забиралися в куток і, лякливо поглядаючи то на матір, то на батька, сиділи мовчки. Дружина Іси кашляла дедалі частіше. І щодня всі з надією чекали повернення Ійс з байського дому: стара всю холодну осінь дубила шкіру, а тепер Каражан примусила її тіпати вовну, сукати вірьовки, плести аркани і недоуздки. І, приходячи смерком додому після важкої безперервної праці, стара мати приносила в сім’ю зароблений нею харч: залишки супу, об’їдені кістки, зіпсований сир, запліснявілу пшеницю, різні недоїдки. Та й це було святом для малят і деяка підтримка для дорослих.

Часом Іса жахався від думки про те, як живе його сім’я. Він зітхав, кидався на своїй підстилці, з безпорадної люті дряпав груди, пройнятий хворобою і непозбутним лихом. І коли якось Ійс сіла в його головах, Іса не витримав:

— Рідна моя, як важко нам… Так і кінчається життя, як пройшло, біля чужого порога… Що буде тепер з тобою, з дітьми, з нею? Невже так і помру з цим горем? Коли б знаття, що залишаю вас у добрих людей, а не в цих звірів…

Жінки, налякані словами їси, голосно заридали. Заплакали й малята. Іса почував гарячі сльози, що падали на його руки, але сказати більше нічого не міг: він палав у страшній лихоманці, втративши свідомість.

Важке маячіння мучило його, губи запеклися і шепотіли щось незрозуміле. Схиляючись до нього, мати і дружина ловили якісь окремі беззв’язні слова. Здавалося, він з кимсь гнівно бореться, вперто і пристрасно сперечається. Але зрозуміти, що з ним, вони не могли.

А Ісі ввижалося, що він веде нескінченну боротьбу сам на сам з великим старим вовком. Весь час бачить він перед собою, як лютий звір напосідає на нього. Паща його раззявлена, зуби вишкірені, кровожерливий ворог от-от схопить зубами його обличчя. Потім кров заливає всю морду вовка. І зараз же ввижається, що кривава рана на голові хижака пов’язана білою хусткою, а під розкритою страшною пащею з гострими зубами раптом виникає широка чорна борода… Червоні губи ворушаться, вовча паща вимовляє лайливе слово… Хтось б’є Ісу важкою палицею… Він хапає палицю, тягне її до себе, і вовк перетворюється в Азимбая. Він лає Ісу, безжально жене в холодну буранну імлу по вівці і знову стає старим вовком… То вовк, то Азимбай… То наполовину вовк і наполовину Азимбай… Але весь час напосідає на нього безжальний, настирливий ворог, погрози вириваються з страшної пащі…

Виснажений цими жахливими видіннями, Іса втратив свідомість. Вона вже більше не поверталася до нього. На ранок його дихання перейшло в передсмертний хрип і незабаром він лежав без руху, мовчазний, поволі холонучи.

Так на шостий день хвороби померла безвісна людина з великим серцем, відважний жигіт.

Поряд без пам’яті лежала нещасна мати. Невтішно ридала хвора вдова, і надривно плакали в кутку маленькі Асан і Усен.

Про розгром такежанівського табуна в аулі Абая довідались того ж вечора.

Коли Азимбай і табунники билися за коней, тут, в Акшоки, друзі й учні Абая захоплено розмовляли про поезію. Останнім часом Абай часто перечитував Лєрмонтова, особливо його «Вадима». Абаеві подобався образ непокірливої людини, що палала гнівом помсти. І сьогодні він заговорив про неї:

— Казахи повинні знати про цього Вадима. Відважний, наполегливий, сміливий герой… Я задумав оспівати його у віршованому дастані.

І Абай прочитав друзям свій новий вірш. Мужній, суворий, сповнений стриманої сили, він починався тривожним видінням:

Какитай, що вже читав «Вадима», на прохання Абая переказав акинам зміст твору. Коли він закінчив, Абай звернувся до юнаків:

— Просторий шлях відкриється перед вами, якщо писатимете дастани, як Лєрмонтов… Магаш, Какитай, ви можете читати по-російському, тож візьміть повід інших, поведіть їх! Розкажіть про нього Дарменові, Кокпаю, Акилбаю, нехай і вони знають, який це поет!

І молодь, залишивши Абая, який читав Лєрмонтова, до вечора просиділа в наріжній кімнаті над «Демоном». Одні прочитали його самі, інші почули поему у схвильованому переказі. Відразу ж виникла гаряча бесіда. Все нове завжди викликало молодих акинів на суперечки, роздуми, мрії. Сьогодні їхні думки зайняті були Демоном і Тамарою. Дармен і Магаш згадали про мусульманського Демона — про Азраїла. Вогненна пристрасть, якою фантазія російського поета наділила його, вражала їх.

— Яка відважна думка… Тільки непокірлива душа могла породити такий образ! — казали вони.