— Коли б почув твою розповідь хтось чужий! Обов’язково сказав би: ось де справжній телепень! І правильно сказав би… Дивись, Акилбай, піде тепер гуляти по степу примовка: «Коли один з онуків Кунанбая бився з ворогами, другий сидів у курені, наминаючи кавардак!» Ну, гаразд, а ти хоча б довідався, хто ж пограбував твого дядька?

— Кажуть, попереду нападаючих бачили Абилгази і Базарали.

— Базарали? — перепитав Абай, швидко глянувши на сина.— Чому ж ти одразу не сказав?

Усе збудження його відразу зникло. Притихла й молодь, тривожно перезираючись. Абай якийсь час мовчав, насупивши брови.

— От до чого довело людей насильство Такежана! — сказав він, неначе міркуючи вголос. Потім підвів голову і обвів поглядом жигітів.— Ну, що ви скажете про такий напад?

Молоді друзі Абая мовчали, не знаючи, що відповісти. Видно було, що вони самі хочуть спитати його про це.

— Такого в Тобикти ще ніхто не чинив,— сказав він.— Це багато що означає. Це подвиг гніву. І, правду кажучи, законного гніву. Наслідки будуть, звичайно, тяжкі. Надовго затягнуться. Важко й угадати, чим усе це закінчиться. Але гідність людини пізнається не тільки завершенням справи, але й початком її. Ви чули, що Базарали поклявся помститися Такежанові за пограбування бідних жигитеків Шуйгінсу? От він і виконав свою клятву. Видно, люди не можуть більше терпіти насильства. Кунанбаївці зовсім бога забули. Як же не ринутися тут у бій? Нехай сьогодні він не дасть ще полегшення народові, але він немовби говорить: «Ось шлях боротьби, тільки так у наш час можна розраховуватися з кривдниками!»

І Абай замовк у роздумі.

Єрбол, що слухав його з напруженою увагою, тихо сказав:

— Такого ми ще не чули, Абай…

Решта мовчали, здавалося, вони не зовсім зрозуміли Абая. Тільки на обличчі Дармена відбилося повне схвалення його слів, і Абай продовжував, звертаючись до нього:

— Ось що мене ще вразило зараз. З яким задоволенням читаєш у російських книгах про мужню боротьбу сміливих людей проти насильників, проти цілого суспільства! Я часто запитував себе: чи була у нашому степу така боротьба, чи можлива вона тепер? Хто провадив її за старих часів і хто в наші дні зміг би її провадити? І завжди відповідав собі: Базарали. І вдача його, і думки, і діла показують, що він може бути таким борцем за справедливість. А коли я почув про його клятву на Шуйгінсу, я всі дні в душі сподівався, що він щось зробить. І, чекаючи на це, захопився «Вадимом», почав оспівувати його діла. І дивіться, виявляється, Вадим і Базарали — брати! Ідуть одним шляхом відплати, помсти.

закінчив Абай, несподівано перейшовши на вірші-імпровізацію, і знову поринув у роздум.

Незабаром стало відомо, що повітовий начальник викликав Кунту в місто. Повідомив про це Шубар, який спинився переночувати в Акшоки, по дорозі в Семипалатинськ, куди він їхав з доручення Такежана. Він докладно розповів усі новини: іргизбаї зажадали відставки Кунту, той погодився передати посаду Оспанові. Шубар розповів і про те, що Кунту давно вже підготував про всяк випадок присуд старшин Чингіської волості, що дозволяв йому перевестися в Мукурську волость разом з п’ятдесятьма сім’ями роду Бокенші. Він заручився також письмовою згодою мукурського волосного, скріпленою печаткою. Тепер Кунту вирішив використати свої документи. Отже, волосний, який обіцяв Базарали допомогу, сам утік, рятуючи свою шкуру.

За словами Шубара, Кунтуш ладен був донести начальству, що Базарали каторжник-втікач. Проте Майбасар і Такежан на це не погоджувалися: коли видати Базарали як втікача, його знов зашлють до Сибіру, а тоді Такежанові не вдасться дістати відшкодування за своїх коней. Жигитеки зможуть відповісти: «Якщо ти втратив свої табуни, то Базарали, який забрав їх, поклав свою голову. Ти втратив худобу, а ми втратили сина нашого роду». Через те кунанбаївці домагалися того, щоб Базарали був визнаний винуватцем набігу, тоді худобу можна стягти з усього роду Жигитек.

Але це саме добре розуміли й аткамінери Жигитека. Вони не могли припустити, щоб так обернулися справи, їм важливо було виставити винуватцем одного тільки Базарали і запропонувати Такежанові стягати збитки з нього самого. Тим-то вони збиралися сповістити начальству, що Базарали — відомий розбійник, а те, що він утік з каторги, приховати від влади. Для цього треба було називати Базарали не Кауменовим, а Кенгірбаевим.

А втім, поки що не було ясно, як обернуться справи. Такежан, Майбасар і Оспан уже зібралися їхати до Семипалатинська. Такежан був дуже ображений на Абая.

— Нещодавно Абай приїжджав до мене і верз казна-що, заступаючись за Базарали. Досить з мене його повчань про «мораль», про «доброчесність»! Якщо ви поважаєте мене, тримайтеся далі від Абая,— казав він.

Йому вдалося переконати в цьому й Оспана. Що ж до Шубара — то той останні роки тільки вдавав, ніби слухає Абая. Насправді ж він перший порадив Такежанові і Майбасарові добиватися звинувачення Базарали.

Абай підозрівав Шубара у дволичності, жодного слова не сказав у його присутності про те, що всі вчинки Базарали після повернення радісно дивували його. Безперечно, Шубар нишком передав би про це родичам, які й без того люті на Абая. Це могло тільки пошкодити Базарали.

Але допустити, щоб Базарали відправили назад на каторгу, Абай ніяк не міг. Тим-то, вислухавши Шубара, він твердо сказав йому:

— Я прошу тебе домогтися, щоб Базарали не видавали властям як втікача-каторжанина. Хай Такежан запам’ятає: якщо він знову пошле на смерть таку благородну людину, як Базарали, а потім почне стягати з жигитеків худобу, то мене знайде на боці жигитеків.

Але Шубарові не довелося передавати цього Такежану: той сам несподівано з’явився в домі Абая.

Він не збирався заїжджати в Акшоки, але по дорозі в Семипалатинськ Майбасар порадив йому побачитися з Абаєм, щоб самому розгадати його наміри, а коли буде можливим, спробувати прихилити на свій бік.