— Мабуть, справжнє поетичне натхнення не зважає ні на бога, ні на закони! — вигукував Какитай.

Палкі розмови не припинялися до самісінького вечора, Тільки на вечірній чай молоді акини знову зійшлися в кімнаті Абая.

Саме в цей час з’явився і Акилбай. Він жив уже на окремому зимовищі в урочищі Міали, біля селища жатаків, у півдня переходу від Акшоки, але часто приїздив до батька. Привітавшись, Акилбай сів біля молоді. Абай спитав, що чути, чи все спокійно в аулах і на рівнині.

Акилбай, як завжди не кваплячись, звичайним монотонним голосом передав звістку, яка всіх вразила:

— Та ні, не все. Сьогодні ранком цілий гурт невідомих ворогів напав на випас Такежана-ага біля Шолпан. Усіх до одного коней забрали.

З усіх боків на нього посипались запитання:

— Коли?

— Звідки?

— Весь табун зайняли?

Чай лишився недопитий. Айгерім і Зліха, що сиділи біля самовара за низьким круглим столом, теж присунулись до Акилбая. Жигіти нахмурились. Тривожне почуття охопило всіх.

Акилбай, як завжди повільно і не кваплячись, розповів про все, що знав: напад стався ранком, у нападі брало участь з півсотні людей, понад двадцять табунників дістали тяжких травм, навіть Азимбая підняли на снігу непритомним, з табуна у вісімсот коней на випасі не залишилося жодної шкапини. Сам Акилбай перебував під час нападу в курені такежанівських табунників; він заночував там по дорозі в Акшоки, і його конем, єдиним, що вцілів у цьому розгромі, скористалися, щоб послати по допомогу. Менше за інших потерпілий табунник поскакав до найближчого аулу і пригнав звідти трьох коней. Через це Акилбай і прибув у Акшоки так пізно.

— Ну, а ти ж що робив, коли на вигоні точився бій? — запитав Абай.

Акилбай почав щось мимрити. Нарешті з’ясувалося, що ще ранком Азимбай, збираючись до табунів, запропонував поїхати з ним. Акилбай відмовився не стільки через лінощі, скільки через свою пристрасть до гарячого кавардака — звичайної страви табунників у польовому таборі. Помітивши, що кухарчук саме почав підсмажувати в казані м’ясо, Акилбай вирішив за краще залишитися в курені, ніж мерзнути на вигоні.

Незважаючи на тривогу, яку викликало повідомлення Акилбая, молодь не змогла вдержатися від сміху.

— А як же ти довідався, що на табун напали? — спитав Єрбол.

— Коли я взявся за кавардак, кухарчук вийшов з куреня, але зразу ж повернувся й каже: «На землі шум, на небі шум. Чи не вовки часом напали на косяк? Чи Азимбай здумав ганятися за дикими жеребцями? Стільки снігу підняли! Просто як пурга!» Я хотів вийти глянути, але побоявся, що кавардак захолоне,— дуже вже добрий він вийшов! Із стегна лошати… і порізаний гарно — дрібними шматочками… так у салі й плаває!

На повновидому обличчі Акилбая відбилося таке вдоволення, що Дармен зайшовся реготом. Засміявся і Магаш:

— Ну, звісно! Куди ж вам було квапитися? Мусить же людина доїсти кавардак! Пізнаю нашого Акила-ага!

Тепер зареготали й інші: всі знали безтурботний і лінивий характер Акилбая. Акилбай, не звертаючи уваги на сміх, вів далі свою неквапливу розповідь:

— Кухарчук щоразу виглядав з куреня, мабуть, йому не терпілося довідатись, що там діється. Довелося послати його глянути. Він повернувся з шаленим криком: «Акил-ага, наскочили вороги, забирають коней! На вигоні бійка! — кричить.— Табун уже біля гір Шолпан… Що робити?»

Абай уважно глянув на нього і спитав:

— Ну, і що ти зробив?

— Сіли на коня і кинулися наздоганяти? — нетерпляче підказав Магаш.

Акилбай одверто відповів:

— Ні. Продовжував їсти кавардак. Я чекав кого-небудь з новинами.

Абай, втративши терпець, грізно гримнув на нього:

— Подумай, що ти там верзеш? Отямся!

— Не можу ж я брехати, Абай-ага. Не погнався я за ними!

— Чому? Хіба ти не мужчина?

— Якщо казати правду, я полінувався…

Вибух реготу перебив його. Проте Акилбай, не ніяковіючи, з дивовижною щирістю розповідав далі:

— Косяки вже встигли вигнати за Шолпан, а снігу в степу навалило по коліно. Як же мені гнатися за ними? Раніше, ніж в брали, я їх не наздожену, куди ж скакати в таку далечінь? Та ще в зимовому незручному одязі? Це просто кара! Та й що я зроблю сам? Тільки благати та просити… І взагалі — навіщо мені бути звитяжним воякою і перемагати в боях?

Акилбай говорив, що думав, одверто, не турбуючись про те, як сприймуть його слова, не звертаючи уваги на сміх слухачів. Магаш і Какитай перші облишили сміятися: обидва вони були прикро вражені вчинком брата, чесного, але наївного, який своєю нехитрістю й одвертістю поставив себе в таке безглузде становище. До того ж, помітивши, як змінився на виду Абай, вони з побоюванням чекали, що той суворо присоромить сина. Але Абай з несподіваною цікавістю втупив очі у нього, неначе розглядаючи його з подивом, і раптом щиро розсміявся: