— Вони відгодовані й важкі, — мовив мисливець. — На півночі гуси мали всього досхочу, ніхто їх там не чіпав, і тому вони ще такі необережні. І до грому та блискавок птахи звикли. Але вони дуже хитрі й швидко зрозуміють, які на смак порох і дріб.

Здобич — сім гусей — стрільці поклали до сіток, які в тайзі звичайно носять замість рюкзаків, і рушили далі на розшуки.

Орлов був досвідчений слідопит. Він помічав кожну дрібницю, не пропускав жодного сліду і незабаром уже відшукав місце, де Феклістов перейшов річку. Мисливець здогадувався, що той, мабуть, шукав притоки річки, сподіваючись знайти багаті золотоносні річища, хоча б і висохлі.

Шукачі рушили вздовж річки Безіменної і прийшли до струмка, що вився у вузенькій долинці. Тут раптом пролунав лютий гавкіт собак, які нанюхали сліди барсів.

Орлов швидко рушив туди, звідки чувся гавкіт.

Підійшовши до лайок, Орлов зупинився розчарований. Собаки, майже риючи носами землю, бігали по колу і збуджено обнюхували все навкруги.

Коли Орлов з рушницею напоготові придивився уважніше, він не зміг стримати крику подиву. На землі лежали пошматовані соболині шкурки й розсипані зернятка золота. Сліди засохлої крові свідчили про те, що тут відбулася кривава боротьба. Підійшли інші і стали, як громом прибиті.

— Що тут скоїлось? — питали вони один одного.

— Напевне, нічого доброго. В тайзі заради золота проливається й кров, але тоді на місці залишаються тільки сліди крові. Тут же лишилося ще й золото, а це дивно й, по-моєму, дуже погано.

— Погано? Чому? — допитувалися друзі Феклістова.

— Я не хочу каркати, але мені здається, що той, хто лишив тут золото, вже не потребував його.

Запала гнітюча тиша, яку порушувало тільки сопіння собак, котрі невтомно винюхували криваві сліди.

Орлов зупинив погляд на кількох низеньких кущиках ліщини, потім рвучко нахилився й підняв щось з землі. То був гаманець з табаком, який усі добре знали. Гаманець Феклістова.

— Лишенько, так це був він, наш Іван Хомич! Та де ж він, де?..

Орлов мовчки знизав плечима. Якусь мить усі стояли, поринувши у важкі роздуми, потім сибіряк запропонував пильно оглянути околиці.

Собаки невпинно бігали навкруги, принюхувались, наїжачивши шерсть, злобно гарчали і дзявкали. З цього Орлов зробив висновок, що тут хазяйнував хижак. Мисливець спонукав собак шукати далі, а сам з товаришами прочісував кущі та хащі, аж поки вони не вийшли до краю байраку. Тут лайки зачули сліди ведмедя й знову зайшлися оглушливим гавкотом.

Шукачі обережно спустилися стрімким схилом у байрак, де Орлов, нарешті, знайшов на м'якому грунті сліди людей, собак, оленя та нюлги.

— Ну, тепер усе перед нами, як на долоні. Двоє людей, олень, собаки, а тут щось лежало! — показував мисливець своїм розгубленим товаришам, яким відбитки та сліди анічогісінько не говорили. — Тут лежала людина! — вів далі Орлов. — Ось ці борозенки на м'якому грунті — сліди від так званої нюлги. Нею користуються замість підводи, головним чином, місцеві племена. А ось на нюлгу щось навантажили — борозенки стали глибшими. Я вже догадуюся, що тут сталося. Ми підемо по цьому сліду — це єдина можливість довідатись про долю Івана Хомича.

— Ви гадаєте, що ці борозенки приведуть нас до нього?

— Будемо сподіватись.

Вони йшли швидко, Орлов не зводив очей зі сліду. Тим часом собаки кинулися до невеличкого видолинка й люто загавкали. Вони зачули ще нічні сліди ведмедя, і мисливцям ледве вдалося підкликати лайок до себе.

Нарешті Орлов з товаришами дісталися до тунгуського стійбища. Кілька тунгуських мисливців, серед яких був і Орджан, привітали їх, запросили до чуму Хатангіиа і докладно розповіли про все, що трапилось.

— А золото? — спитав Орлов.

Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.

— Тунгуси правдиві, це я знаю, — сказав він своїм товаришам. — З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.

— Свята правда, — підтвердив тунгус, — якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?

— Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, — промовив один із товаришів Орлова: — Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.

— Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?

— Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.