— Знаю, добре знаю, — підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.

— Де зараз наша людина? — спитав Орлов.

— Ходімо, він лежить у чумі шамана, — покликав їх тунгус.

Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко — єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.

Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.

— Що це шаман робить? — спитав у Орджана один із революціонерів.

— Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин — бог тайги, якому поклоняються евенки.

Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя — в боротьбі з неосяжною тайгою.

Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.

— Застрельте тих барсів… — тихо промовив Феклістов.

— Він марить, — сказав один із друзів.

Орлов нахилився до пораненого й спитав:

— Барси… вони на вас напали?

Феклістов ствердно кивнув головою.

— А золото, чиє то було золото? — розпитував далі мисливець.

Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.

— Знайшов…

Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.

Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.

Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.

Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.

— Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? — спитав Орлов.

Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.

— О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, — посміхаючись промовив Орлов. — Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.

Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.

Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.

Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, — під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.

Отже, лови не відбулися.

Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.

Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.

Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:

— І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!

Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.