— Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, — говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. — Як це так — вплутатись у таку справу?

— А хто ж його знав, що така справа вийде! — сказав Жуков напружено-тужливо. — Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, — нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.

— Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?

— Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.

— Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?

— Не так, щоб дуже давно…

Він провів рукою по жорсткому волоссю.

— А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.

Андросов з докором дивився на нього.

— А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?

— Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…

Жуков був у каюті вже давно, але дихав наче після швидкого бігу. Знову нервово провів долонею по волоссю.

— Те, що ви повернулися на корабель, абсолютно правильно, оскільки вас відпустили, а там ви все одно нічим не могли допомогти…

Андросов говорив, ніби думаючи про щось інше, його короткі пухкі пальці крутили олівець.

— Подумайте, така справа напередодні походу!.. До речі, — ви не говорили цій громадянці, що післязавтра йдемо в море?

— Ні, не говорив, — швидко підвів очі Жуков… — А точно післязавтра йдемо?

— Можливо… — Андросов не доказав, відклав олівець. У двері тихо постукали.

— Увійдіть! — сказав Андросов.

Агєєв увійшов і зупинився в звичайній своїй спокійно-вичікувальній позі, тримаючи кашкет і книжку в руках.

— Товаришу капітан третього рангу! Мічман Агєєв за вашим наказом прибув.

— Сідайте, мічмане!

Андросов кивнув на диван, Жуков посторонився.

Боцман неквапливо повісив кашкет на вішалку і сів, не випускаючи книжки з рук.

— Зав'язалась тут одна паскудна справа, — сказав Андросов.

Агєєв чекав, поклавши на коліна темні, вкриті застарілими шрамами руки.

— Мене просили ознайомити з цією справою вас, — вів далі Андросов. Жуков дивився вниз — похмурий, замкнутий. «Вже, певно, не ти просив», мимохідь подумав Агєєв, глянувши на нього.

— Думаю, що й комсомолець Жуков не заперечуватиме, щоб секретар парторганізації доку був у курсі цієї справи! — сказав з наголосом Андросов. — Так от — підсумуємо факти. Якийсь час тому, ще служачи на есмінці, сигнальник нашої експедиції Жуков познайомився з однією громадянкою, Шубіною. Знайомство це, наскільки я зрозумів із ваших слів, Жуков, не було дуже щасливе… Однією з перших вимог, які Шубіна поставила Жукову, була вимога змінити прийняте ним раніше рішення: вона наполягала, щоб Жуков не залишався на надстроковій службі.

Втупивши очі в палубу, Жуков сидів нерухомо.

— Під впливом Шубіної комсомолець Жуков змінив свої плани на майбутнє, — говорив далі Андросов. — Завдяки цьому була відновлена їхня дружба. Але в останні дні стосунки його з Шубіною, як він повідомив мені, різко погіршилися, дійшли до повного розриву.

Агєєв поворухнувся. Ясно згадалася зустріч із Жуковим на пірсі, багрова плямка у нього на щоці, під вухом…

Але боцман промовчав.

— Товариш Жуков подав сьогодні начальникові експедиції рапорт про залишення на надстрокову службу, — продовжував Андросов. — Разом з тим він вирішив повідомити про це Шубіну. Попросивши звільнення на берег, Жуков щойно мав з нею рішучу розмову… До речі, товаришу Жуков, у вас не склалося враження, що вона все-таки знає про строк нашого виходу в море?

— А може, й знала… — несподівано обізвався Жуков.

— Звідки? — різко запитав Андросов.

— А хто їх розбере, звідки ці дівчата все знають. Чув я про такий корабель — коли б він у море не йшов, завжди прибігали до пірса дівчата. На кораблі таємниця, а на березі бувало, коли йшов той корабель у бойовий похід, кожен собака знав. У кубриках говорять: «Це матроський телеграф працює».

— Дорого міг нам цей телеграф обійтися… А самі ви не користувалися таким телеграфом?

— Ніколи на березі про корабельні справи не говорив, — сказав Жуков твердо, швидко піднявши блискучі, трохи запалі очі. І раптом увесь зарухався, глянув, повернувшись усім тілом, на круглий годинник над диваном.

— Подзвонити б туди, товаришу капітан третього рангу, про Шубіну взнати…

— Терпіння, подзвонимо… Отже, після гострої розмови з Шубіною ви довго бродили по вулицях, потім вирішили зайти до неї знову… Більше нікого не залишалось у квартирі?

— А там більше ніхто не живе. Це одна кімната, в проході воріт, раніше у ній мешкав двірник… А коли двірник собі кращу кімнату підшукав, Клава… Шубіна… там поселилася. — Жуков, збираючись з думками, помовчав. — Так от, стукаю — мовчок. А все-таки подумав, що в кімнаті хтось є.