Вони повернулися до дзеркала, зверху до низу оглядали раму. Вдивлялись у тьмяний слід на нижньому ребрі.

— Кров, — промовив лейтенант тихо. — Не могла вона так високо бризнути… — Він повернувся, почав вдивлятися в плями на підлозі. — І тут змазано одне місце!

— Це доводить, — сказав замислено Людов, — що дзеркало знімали й ставили на підлогу вже після вбивства. Навіщо? Ви, лейтенанте, не одружені… Так ставить іноді дзеркало жінка, щоб подивитись перед прогулянкою, чи все гаразд у неї в туалеті. — Майор помовчав. — Хто займався усім цим? Логічно міркуючи, той, хто був у цій кімнаті, коли Жуков постукав знадвору.

— Ловко! — сказав лейтенант. — Значить, Шубіна…

— Це могла бути Шубіна. Міг бути й хтось інший, хто побоювався, що на його світлому костюмі залишились кров'яні плями. І вій, очевидно, дуже поспішав. Він стер відбитки пальців з утюга, але забув стерти їх з країв рами, вішаючи дзеркало на місце.

Майор сів, спершись ліктями на стіл, його зморшкувате, худе обличчя мало суворий вираз.

— А те, що диверсант убитий, — це наш промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.

Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.

Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.

— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.

— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.

— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.

— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.

Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.

— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…

— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.

— А чому не потанцювати, не розважитися? Правда, чайові вона поважає. — Аня знову глянула скоса на Людова, і знову він підбадьорливо усміхнувся їй. — Нещаслива вона, Клава, а не скаржиться, не скиглить. Особисте життя в неї не вдалося.

Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.

— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.

— Дозвольте, товаришу майор?

Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.

— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?

— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…

— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.

— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?

— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.

— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?

— Майже біля самих дверей.

— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.

У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.

На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.