— Слово моряка — я цього громадянина ніколи раніше не бачив!

Він сказав це від усієї душі, щиро обурюючись. Бачив, відчував — лейтенант не вірить йому.

— Зачекайте, Василю Прокоповичу, — пролунав спокійний голос. З надією Жуков перевів погляд на доброзичливе, відтінене великими окулярами обличчя. — Скажіть, Жуков, коли ви дивились у вікно — помітили поряд з убитим свій ніж?

— Я ножа не помітив… Тільки руку бачив та край піджака.

— А можете згадати, як лежав убитий — долілиць чи навзнак?

— Долілиць чи навзнак? — Жуков старанно пригадував. — Важко згадати… Мабуть, навзнак…

Скоса глянув на обрис нерухомого тіла і здригнувся — померлий лежав долілиць…

— Рука була долонею догори, як зараз бачу. А точніше не скажу.

Майор був явно задоволений відповіддю.

— А ще нічого незвичайного не помітили? Якогось руху в кімнаті, звуку?

— Ні, не помітив… — Жуков гарячково думав… — Тільки от коли до вікна підходив, мені здалося, ніби тінь біля завіски пройшла.

— Тінь? — перепитав Савельєв.

— Може, привиділося, — пробурмотів Жуков. Він не міг більше витримати невідомості, він зовсім стомився. — Товаришу майор, а Шубіну Клаву ви бачили? Не поверталася вона додому?

— Ні, Шубіну ми ще не бачили, — з готовністю обізвався майор. — І на роботі її давно немає… Скажіть, Жуков, де тут у кімнаті завжди утюг стоїть?

— Утюг? — Він здивувався запитанню. Скоса глянув на Людова й здивований лейтенант. — Не зможу сказати… Як тут бував, ніколи не помічав утюга.

— На туалетному столику вам не доводилося його бачити?

Жуков глянув на столик. Серед флакончиків, баночок і статуеток сяяв полірованою сталлю невеликий електроутюг…

— А хто його знає, — Жуков ледве стримався… «Чи не відвертає просто мою увагу пустою розмовою цей слідчий, щоб потім несподівано поставити яке-небудь каверзне запитання? Підозрює й мене, чи що, зненацька застукати хоче?» з раптовою неприязню подумав Жуков. — Я, товаришу майор, коли сюди приходив, не про утюг думав…

Він гірко посміхнувся з власного жарту. Але Людов дивився дуже серйозно.

— Так, утюг звичайно стоїть, напевне, не тут. А сюди його поставили похапцем, навіть, бачите, Василю Прокоповичу, розбили цю фігурку…

Людов узяв зі столу фарфорову мавпочку з відбитою головою, задумливо крутив її в пальцях.

— Пропустіть мене! Що тут таке коїться? — почувся з-за дверей переляканий і водночас вимогливий жіночий голос.

— Товаришу сержант, пропустіть, — сказав Людов, прочинивши в прихожу двері.

На порозі стояла дівчина в світлій шовковій сукні. Злякано, похмуро дивилася з-під солом'яного капелюшка, зсунутого на тонкі підбриті брови.

Її зухвалі красиві очі ковзнули по обличчях, по обстановці, затримались на прикритому покривалом тілі. Припудрене обличчя затремтіло. Різко вирізнялись маленька родимка на щоці і підфарбовані лілуваті губи.

— Клаво! — рвонувся до неї Жуков.

Вона ніби не чула його, застигла біля порога. Лейтенант зробив попереджаючий жест. Жуков зупинився.

— Увійдіть, громадянко Шубіна! — сказав Людов.

Вона зробила два повільних, обережних кроки, не зводячи погляду з присутніх у кімнаті. Очі її округлилися й стали дуже прозорими. З нею разом увійшла до душної кімнати хвиля нудотно солодких духів. Дівчина здавалася дуже молодою, але від погляду боцмана не приховалися ледь помітні зморщечки навколо її рота й очей.

І все ж їй було на вигляд не більше двадцяти двох — двадцяти трьох років, і боцмана, який ще далі відступив у куток, штовхнули в серце обурення й жаль.

— Я не розумію… Що сталося… — Вона замовкла, знову обвела кімнату тим же нерозуміючим прозорим поглядом. — Хто це там лежить?

— Зараз узнаєте все, якщо справді не розумієте, в чому справа, — сказав Людов, присуваючи їй стілець. Вона сіла, стискаючи сумочку з лакованої шкіри.

— Ви громадянка Шубіна? Ваше ім'я, по батькові? — спитав лейтенант, присовуючи незаповнений аркуш протоколу.