Мічман від несподіванки здригнувся. Таня повернулася до нього. Її губи були напіввідкриті, якесь настирливе питання жило в її погляді.

— Точно — ножем…

Він очікувально мовчав, але вона не додала нічого, знову дивилася в далечінь, поклавши на поручні свої смуглі пальці. І боцман докоряв сам собі — замість щирої розмови налякав дівчину розповіддю про вбивство!

— Сергію Микитовичу, — тихо сказала Таня, — бувало з вами так, що довго мрієш про щось, чекаєш чогось великого-великого, здається — найголовнішого в житті, а дочекаєшся — зовсім усе не те, і замість радості тільки неспокій і горе?

Її голос ставав усе тихшим, не обірвався, а ніби вичерпався з останніми, майже пошепки вимовленими словами.

— Яке у вас горе? Скажіть.

Але вона тріпнула волоссям, ніяково почервоніла, вдячним рухом торкнулася його руки.

— Ні, це я так сказала…

Вона пощулилась у своєму легкому пальті.

— Вітер який холодний. Я в каюту піду…

Справді дув береговий бриз. Вода рейду злегка вкрилася брижами, хоч чайки, як і раніше, погойдувались на хвилях і обрій на весті був чистий. Але коли Ракитіна зникла за важкими дверима надбудови, Агєєву здалося, що погода зіпсувалася непоправно.

Караван заходив у норвезькі шхери. Лоцман Олсен вдивлявся в берег, потім глянув на репітор гірокомпаса.

— Форті дегріс, — сказав лоцман.

— Право руля. Курс сорок градусів! — скомандував Сливін голосно, щоб чули рульовий і сигнальник.

— Право руля, курс сорок градусів! — повідомив капітан Потапов у штурманську рубку.

Вони стояли на містку недалеко один від одного: командир експедиції, капітан криголама і норвезький лоцман — невисокий моряк у чорній тужурці з золотими нашивками на рукавах, у високому кашкеті з королівською короною й латинськими буквами «ЛОС» на позолоченому значку.

Чотирикутний лоцманський прапор — верхня половина біла, нижня червона — майорів на щоглі «Прончищева». Швидко перебираючи фал, Жуков піднімав на нок верхньої реї сигнал повороту праворуч.

Попереду маленький чорний «Пінгвін» підняв такий самий сигнал, повільно показував правий борт.

Карпов за склом рульової рубки повернув колесо штурвала, дивився на цифри компаса.

«Прончищев», ідучи за «Пінгвіном», повертав праворуч, тягнучи за собою на вкорочених буксирах важкий док. Лягаючи на новий курс, стальна громада доку описувала півколо.

— На румбі сорок градусів, — доповів рульовий.

Караван ішов прямо на чорну зубчасту стіну велетенських ребристих скель, що прямовисно здіймалися над спокійною синьою водою.

— Фіфті файв дегріс, — роздільно сказав, спираючись на поручні, норвежець.

— Право руля. Курс п'ятдесят п'ять градусів, — скомандував Сливін, швидко підняв важкий бінокль, що висів на грудях, почав дивитися на стіну скель, яка наближалася.

Здавалося, тут немає проходу, караван іде просто на берег. Але ось скелі почали повільно розсуватися, розчинялись, як ворота фортеці, відкривали вузький, лазурносиній фарватер. А попереду вже виростала нова стіна скель, і вона теж здавалася непрохідною…

Маленькі жовточервоні будиночки — високо над обривами де-не-де вкритих зеленню гір…

Округлі чорні острівці серед голубого зибу фіорду… Маленькі рибальські човники на воді. Рибалки ніби задрімали в них.

Лишилися позаду похмурі хвилі і штормовий вітер Каттегату. Легкі смуги нерухомих хмар ледь рожевіли в ранковому небі.

Напружений, заклопотаний голос норвезького лоцмана зовсім не в'язався з навколишньою театрально красивою природою.

— Файв дегріс лефт, — сказав лоцман.

— Ліво руля. Курс п'ятдесят градусів, — скомандував Сливін.

Знову відкрився вузький скелястий прохід. Він повільно розширювався, попереду розгорталася широка синява.

Спершись на штурманський стіл, лейтенант Ігнатьєв старанно вів прокладку, відмічаючи тонкою лінією шлях криголама, всі його круті повороти.

Увійшов Курнаков, поклав бінокль на диван.

— Виходимо на чисту воду. Піду, товаришу лейтенант, трохи приляжу.

— Ви б по-справжньому відпочили, Семене Іллічу, — самолюбиво сказав Ігнатьєв. — Можу запевнити — вахту здам як слід.