Головний боцман глянув на упорні бруси — дерев'яні стовбури, що добре прислужилися під час шторму, підпираючи докові башти… Ех, і металеві листи зірвані біля якірного ланцюга!.. Своїми силами тут не справишся, командир хоче викликати в Бергені заводську бригаду. Добре, що хоч люди всі вціліли.

Агєєв згадав, як уранці після шторму підійшов до нього Мосін. З широкого кирпатого обличчя з незвичайним виразом дивилися швидкі, завжди задерикуваті очі.

— Спасибі, товаришу мічман… Коли б ви мене за штани не вхопили, пішов би я, мабуть, Нептунові на вечерю.

Мосін сказав це з самолюбивою посмішкою, видно найбільше боявся, що мічман пригадає зараз його зухвальство, відплатить йому за все. І Сергій Микитович зрозумів настрій матроса.

— Що там говорити! Моряк ви, Мосін, добрий, авралили з душею. Тільки, знаєте, недарма наші помори кажуть: «На воді ноги рідкі».

— Ну, у вас, товаришу мічман, вони не рідкі, — сказав із захопленням Мосін. І Агєєв зрозумів, що назавжди завоював його дружбу. Був час перекуру. Вони стояли серед інших матросів. Сергій Микитович помітив, що матроси прислухаються до їхньої розмови.

— Море — сувора справа, з ним треба вміти дружити, — сказав Агєєв. Він сперся на бухту білого манільського троса, Мосін і інші матроси стояли навколо. Сергій Микитович вийняв кисет, роздав матросам тютюн, набив свою люлечку.

— Розповісти вам, як я до нього звикав? Я, друзі, з десяти років в океан виходити почав з нашими рибалками. Ще сам у човен залізти не міг, на зріст був малий — колодку підставляв до борту, або дорослі мені допомагали… Ловили ми тріску, норвезьких оселедців, морського звіра на крижинах били… Морс — рибальське поле… Одного разу вискочив я на крижину, а вона тріснула, не можу назад перескочити. Так татусь мій, силач, мене багром за комір підхопив і перетяг на головну крижину.

Агєєв розповідав, а сам раз у раз поглядав на палубу, що вже вкрилася подекуди білими й червонувато-жовтими плямами. Зовсім недавно вичистили й пофарбували її, і от знову вона стала янтарножовтою там, де вже проступила іржа на подряпаних тросами та якірними ланцюгами місцях. Подекуди вона стала білою від морської солі — сліди хвиль, що розгулялися по стапель-палубі.

— Незручно з такою палубою в порт приходити, — заклопотано сказав Агєєв Ромашкіну, що стояв поряд. — Доведеться прибираннячко влаштувати. Перекур закінчимо — свистіти всіх до великого прибирання!

— Єсть свистіти всіх до великого прибирання!

Ромашкін навіть засмутився тоді — ще відчувалася втома після безсонної ночі. І охочий же працювати головний боцман! Але, звичайно, мічман має рацію: не личить радянським кораблям входити в неохайному вигляді в іноземний порт.

А Сергій Микитович почував у ті хвилини новий приплив бадьорості, з особливим завзяттям надів брезентові, жорсткі від морської солі рукавиці…

Давно, ще на гетеборзькому рейді, відбулась у них з Тетяною Петрівною розмова, яка так засмутила мічмана. А трохи згодом Тетяна Петрівна зустрілася з ним, наче нічого й не було, як завжди, привітна, як завжди, дружньо змахнула рукою, коли «Прончищев» дав хід, почав віддалятись од Гетеборга, тягнучи за собою док до норвезьких шхер…

І тепер знову на кормі криголама мічман побачив Таню, яка вийшла з камбузної рубки і задивилася на величні, пропливаючі мимо скелі. М'який пухнастий кучерик вибився з-під Таниної косинки. Дівчина не бачила Агєєва, але мічман знав — як тільки побачить, її чорнооке миле обличчя засяє усмішкою, вона помахає рукою, подивиться якось особливо прекрасно, як уміє дивитися тільки вона. Варто їй лише обернутися, побачити…

На корму вийшов не поспішаючи Фролов, потягнувся — видно, добре виспався після вахти, зупинився біля Тані. Він глянув на берег, потім на док, дружньо кивнув Агєєву, щось мимохідь сказав Тані.

І відразу дівчина радісно озирнулася, помахала тонкою смуглявою рукою, зовсім по-дружньому, просто, але у мічмана шалено закалатало серце. Зірвав рукавицю, урочисто чітко приклав праву руку до кашкета. А Таня усміхнулася знову, ніби зніяковіла, пішла на шкафут своєю легкою ходою.

І багато часу після цього, керуючи прибиранням, сам працюючи до сьомого поту, Сергій Микитович відчував незвичайний приплив сил, усе навколо посміхалося йому: і дивовижно синя вода фіорду, і розцвічені де-не-де зеленню й барвистими будиночками гори, і дивно високе, дивно спокійне та ясне скандінавське небо…

Сидячи в своїй каюті, капітан третього рангу Андросов готував матеріали для політбесіди, проглядав виписки з книжок, журналів і газет.

«Тяжко переживав норвезький народ гітлерівське іго, — читав він один із своїх записів. — У Німеччину вивозили продовольство, худобу, залізну руду Кіркенеса і Сер-Варангера, мідь Реруса і Сулітельми, нікель Хосангера і Ев'є, молібден із Кнабехея. Три мільйони крон у день виплачував норвезький народ на утримання гітлерівських гарнізонів, розквартированих у країні».