Підкотився й Малко. Вид його з незручного спання був спухлий і брезклий.

— А троє косаків — тю-тю! — хрипко мовив він.

Та Соболь не відповів і Малкові. Вночі все здавалося простішим і легшим, він був твердо вирішив їхати в материне село, де народився й зріс і де, мабуть, єдино його чекали. Та ніч промайнула, коротка літня ніч, а з нею й хміль, і те рішення видавалося тепер так само неможливим, як і всі допірішні.

— Не відаю, — відповів Соболь на запитання Сура.

В голові блиснула думка, вривок думки, що найліпше було б нікуди не їхати й лишатись у Стані, поклавши свою долю в руки кумирам. Але згадка про кумирів аж обпекла його, й він нестямно зашмарав долонями щоки. Яким кумирам? Грецьким чи таки сколотським? І котрі з них зараз важать у його житті більше?

Тут виходу теж не було, й Соболь облишив і сю думку. Валдислав розпоряджався косаками, які лінькувато потягались і неохоче виконували його накази. Нарешті четверо чи п'ятеро спроквола поплентали напувати коней, і Валдислав підступив до Великого князя. Він одразу помітив нащерблену амфору, підняв її з долу, напився й витер вуса, й тільки по тому сів біля Соболя навпочіпки:

— Поїдемо в Ольбію?

Соболь байдуже стенув плечем. Йому було й справді однаково, куди їхати й чи їхати взагалі. Він цілком покладався на Валдислава, бо з-поміж усіх його супутників лише турицький жупан не втратив ще здатности думати й щось робити. Та Сур заперечив:

— Паки до тієї Ольбії? Я туди не поїду!

Малко й собі запереступав з ноги на ногу, й Валдислав одповів, прискаливши око:

— Се діло на охочого. Коли не волієш — лишайся тут, болярине.

Сур схарапудився:

— Де се тут? Де тутки? Маєте хіть віддати мене до рук тому-го?

Він махнув рукою назад, у бік Данапра й Стану, де вже, певно, сиділи й Любиця, й Осмогруд. А Валдислав хижо вищерився:

— Коли той помилує, то рудовусий — ні!

Сур принишк і схилив очі, а Малко важко засопів:

— Теперки в усіх нас одна путь…

— Отож. Сідлайте коні.

Й Валдислав знову приклався до амфори.

— Вино принесли оті? — спитав він Соболя, кивнувши головою до грецького капища.

Соболь теж кивнув.

— То є добрий знак. Ольбія нам одчинить ворота.

В Ольбію вони прибули наступного дня — проти ночі не зважилися перепливати через широкий лиман. Греки дуже чемно розмовляли з ними, сидячи на високих мурах, але пілонів так і не відчинили, довідавшись, хто завітав у гості. Валдислав і лаявся, й пробував умовляти, та все намарне.

Попередньої ночі ще двоє косаків утекло, забравши по собі й двох вільних коней, і навіть Валдислав розгубився. П'ятнадцять воїв і три нікчеми над ними!

Він одвів усіх за далекі паґорби, звідки не видно було високих мурів Ольбії, та Сур сказав:

— Мислиш, греки не пошлють за нами вивідців?

Думка була слушна, й Валдислав нічого не міг заперечити Сурові. Лише просичав:

— Пощо гукаєш на ввесь степ?

І блимнув у бік воїв, які гуртувалися кроків за двадцять, жуючи в'ялену шинку з дорожнього припасу.

Ночували знову просто неба, та майже ніхто не спав. Боляри пантрували за косаками, косаки — за болярами. Соболь лежав оддалік і безтямно дивився на ясні зорі. Й десь по других або третіх півнях до нього підійшов турицький жупан і мовчки ліг поряд. По довгому часі він озвався:

— Не спиш, Великий княже?

Соболь не ворухнувся, та Валдислав був певен, що він не спить, і спитав:

— То куди ж ми тепер подамося?

Відповіді не було.

— Їдьмо в краї полунічні. Скрізь люди жиють, і ми жити-ймемо.

Та Соболь несподівано твердим голосом одказав:

— Ні.

Се було вперше, досі він тільки байдуже знизував плечима, й Валдислав здивувався:

— Мислиш усп'ять до брата свого? Він розтягне тебе на диких конях! А коли не він, то Любиця. — Валдислав підвівся й сів: — Пощо ж мовчиш? Намислив єси до брата?

Соболь відповів:

— До брата. Лише не до мого, а до твого, жупане.

Валдислав сторопіло заблимав у темряву.

Їх наздогнали вранці. Дві сотні комонних воїв під проводом Любичиного сина Стоїла оточили паґорок із двох боків і намагалися взяти його в обруч. Косаки Великого князя не чинили опору й лише про людське око вдавали, ніби розпутують коней. Та Соболеві, Сурові, Малкові й Валдиславові пощастило вирватися з уготованого мішка. Вони гнали без сідел, охляп, зате у руках у кожного був повід ще одного, завідного коня, й виморені за ніч переслідувачі швидко втратили їх з погляду. Стоїл наказав гнатися й далі, ратники чесно вишукали ввесь степ аж до Березанського лиману, та втікачі мов у землю запалися, четверо, заради яких отець мав спустити зі Стоїла три скіри.