Так рудовусий сіверський княжич і повернувся назад, не наважуючись глянути вітцеві в очі. Та Любиця сприйняв звістку спокійніше, ніж того сподівався син. Усе військо знову було в Стані, й він лише поспитав:

— А куди вони гайнули? На полудень? Чи всп'ять, до грецького торжища?

Того ніхто не відав, і Стоїл тільки знизав плечима. Коли б він знав, куди втік убивця його брата, він знайшов би сучого сина й під каменем, тепер же доводилося сливінь червленіти.

Стан гув і гомонів, як бджолине дупло серед ясного дня, на бору біля великокняжої полотки знову пантрувало двоє сторожів, хоча й пантрувати вже було нікого. Та воїн усе життя лишається воїном, люди дали йому до рук оружжя, натомість вимагали пильности й денно-нічної служби, бо коли орач на Бозі, Данапрі та Десні країть землю й годує його, то плуг воїна — то його сулиця і його меч.

Сіверський князь Любиця Пугачич увійшов до полотки Осмогруда. Молодший син Велеславів не схотів уходити в намет свого брата й розіп'явся на протилежному кінці кручі, не дозволивши перенести сюди й священного великокняжого стягу, хоч Любиця й інші князі та боляри воліли б видіти конячий хвіст над його полоткою. Любиця доповів Осмогрудові про те, що Соболь утік, і князь повелів негайно вислати догоню в усі кінці Помор'я.

— П'ять тисяч, — сказав він. — Хай зрищуть усе від Бога до Дунаю. — Тоді докинув: — Десять тисяч. І ти сам поїдеш із ними!

Любиця схилив голову, мов перед найвищим володарем, хоча Осмогруд не велів звати себе Великим князем, та й священного меча Юра Побідника він ще не перебрав. Меч і досі висів у братовій, з білим конячим хвостом на версі, полотці, й полотку пильно стерегло дві сотні пішців і комонників.

Того таки вечора Любиця повів тьму через Ліве гирло, наступного ранку ще до східсонця переправив її й через Головне й, зайнявши поперед себе добру череду телиць та бичків, розділив рать на десятеро. Вої йшли так густо, що могли не тільки бачитись, а й перегукуватися. Так вони проскородили ввесь степ між Данадром і Дунаєм і за місяць повернулися до стану з одним лише бранцем. Його вони здобули чисто випадково. Був холодний і дощовитий день, і Любиця дав ратникам перепочити, ставши під мурами грецького торжища. Пізнього вечора до намету ввійшло п'ятеро греків.

— Що повідаєш? — непривітно спитав рудовусий князь у знайомого наварха в чорній хламиді моряка.

Аріон од такої зустрічі знітивсь, але кивнув своїм, і до намету внесли кілька почорнілих од часу амфор з вином.

— Наші архонти слють тобі, Лібідзо, се вино. Таким чином ми частуємо лише найдорожчих друзів. Йому п'ятдесят літ..

Любиця неласкаво всміхнувся:

— За що мені така шана?

Аріон принижено вклонився й промовив геть ніяковим голосом:

— Одступись од города, Лібідзо! Ми не вчинили тобі ніякого зла.

Любицю дратував і сей прохальний голос, і самий вигляд чільника над усіма ольбійськими кораблями. Місяць гонитви й поневіряння не принесли нічого, й сіверський князь думав про наступну розмову з Осмогрудом. Він майже крикнув у вічі грекові:

— Зрину торжище ваше до останнього каменю, щоб і духу грецького не чулося в нашій землі! Від вас уся коромола й усі чвари!

До тьмяного світла блимавки було видно, як Аріон зблід, а решта перелякано поховалася за його кремезною спиною.

— Не завинили ми нічим перед тобою, Лібідзо, ані перед народом скіфським… Я відаю, кого ви шукали в степу. Не є він у нашому полісі…

Любиця аж устав:

— І тоді сте рекли, що не є!

— Не є, Лібідзо. Є лиш один ваш. Привели ми його сюди.

Й він знову кивнув позад себе, й незабаром до полотки ввели на тонкому цепку з мідним нашийником Валдислава. Любиця раптом заспокоївсь і сів. Ганялися по чотирьох, а впіймали їдного. Валдислав не був найголовнішим, але бодай міг сказати, де поділись інші ускоки.

З ним і повернувся Любиця до Стану. Валдислав повідав своєму небожеві Осмогрудові все: й як утікав із Соболем, і як їх наздогнав уранці Стоїл, і як Соболеві, Сурові та Малкові пощастило вислизнути з обруча.

— А тобі? — спитав Осмогруд.

— Я-м не волів утікати… — сумирно схилив очі долу Валдислав.

— То пощо ж утікав єси досі?

— Він…

Валдислав хотів сказати, що то все діло Соболевих рук, та тільки закотив холошу, й Осмогруд побачив широку й уже затягнуту різану рану на його лівій литці.

— Хто то тебе?

Турицький жупан знову схилив очі:

— Він…

Хоч ту рану Валдислав одержав і не від Соболя, а коли втікав од Стоїла.

Любиця пропікав турича палкими вічми наскрізь, не вірячи жодному його слову, й Валдислав одчув потребу виправдатися й перед рудовусим сіверським князем:

— А твого сина молодшого… Сур…

Любиця встав і вийшов з полотки, та незабаром Осмогруд покликав його знову:

— Підеш, княже, в землю Турицьку слом.

— До Воїжира?!

Любиця ще не встиг заспокоїтись, але й Осмогрудові було не легше. Любичин син загинув у чесній раті, а його, Осмогрудів, брат утік у чужу землю, зрадивши вітчих кумирів і дідні покони.

Він зціпив зуби:

— До Великого жупана Воїжира, брата моєї матері!

Рудовусий сіверянин тільки провів долонею по гарячім обличчі: