Шрифт:
— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…
— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!
Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…
Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?
— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.
Батько здивовано підвів брови.
— Ти що! Куди серед глупої ночі?
— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.
— З яким капітаном?
— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…
— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!
— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.
Батько задумався.
З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.
— Чого ти так дивишся на мене?
Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.
— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.
— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…
Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.
— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!
Юрко зрадів, обличчя його заясніло.
Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.
Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.
Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.
ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА
Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.
Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:
— Я слухаю.
Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.
— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?
— Так точно.
— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?
— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?
— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!
— Що-о? Де ти його бачив?
— На Дніпрі. Має моторний човен…
— Чим же він займається?
— Шукає гроші, документи і акваланг…
— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?
— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…
— Хто пообіцяв?
Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.
— Та ні, знаю…
— Хто ж це?
— Це… Василь Петрович Романюта…
На цей раз довгенько мовчав капітан Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.
— Твій родич? — нарешті, спитав він.
— Так…
— Де ж він?
— Ось тут, біля мене.
— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?
— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.
— А як ти потрапив у порт Новий?
— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.
— Де ж твої товариші?
— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.
— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..
— Що ж нам робити, Петре Івановичу?
— Вам — нічого. Пливіть додому.
— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..
— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?