Шрифт:
— Зрозумів.
— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.
— Зрозуміло. А як же скарб?
Капітан засміявся.
— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?
— Так.
— Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!
— До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе.
Той узяв трубку — дмухнув у неї.
— Василь Петрович Романюта слухає.
— Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?
— Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву.
— Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?
— До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…
— Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?
— Так.
— Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?
— Безперечно.
— Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!
Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.
— Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.
— У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко.
— Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…
— В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…
— Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!
— Дякую. До побачення!
Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:
— Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.
— Чув.
— Ну от, — про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж — піднімайте парус і гайда додому!
— Але ж… — хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав:
— Ніяких «але»! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега — а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає — і кінець!
Вони вийшли на пустинну вулицю.
Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням.
Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько.
— Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш?
— Ні, звичайно.
— От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! — і він обняв сина за плечі.
КАПІТАН ФЕДОРЧЕНКО
На другий день по приїзді додому Юрко встав пізно. Мама уже пішла на роботу, залишивши в кухні на підвіконні сніданок.
Настрій був чудовий. Після стомливої подорожі добре виспався. Відчував таку легкість у всьому тілі, що, здавалося, вийди на гору, підстрибни — і полетиш, полетиш.
Зробивши зарядку і вмившись, узявся за сніданок. Снідав стоячи, бо сісти було ні на чому. Їв, а думками був на березі Дніпра, де стоїть хата Марти, уявляв, що зараз робить дівчина.
Його думки перервав дзвоник.
Хто б це міг бути?
Він клацнув замком — двері відчинилися. На площадці стояв капітан Федорченко.
— Ви? — здивувався і одночасно зрадів Юрко.
— Я. Добрий день. Дозволиш зайти, Юрко?
— Будь ласка. Заходьте. Тільки у нас — бачите? — і сісти ще ніде…