Вона благально прошепотіла:

— Слухай, ти можеш зробити це, навіть не позичаючи грошей. Я хотіла купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб завестися власним капіталом. Ну, так я куплю на двадцять тисяч! Ти пристаєш з половини. Ти ж розумієш, що не для Вальтера я хочу заробити. Отже, зараз не треба нічого платити. Якщо пощастить, ти заробиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, будеш винен мені десять тисяч франків, а віддаси, коли схочеш.

— Ні, не подобаються мені такі комбінації.

Тоді вона почала умовляти його, доводити йому, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово, що ризикує отож нічого не одержати від неї, бо операцію робитиме Вальтерів банк.

Крім того, переконувала його, що саме він і провадив у «Французькому житті» всю ту кампанію, яка зробила можливою цю справу, та що він дуже наївний буде, коли цього не використає.

Він ще вагався. Вона додала:

— Та тільки подумай. Бо ж, властиво, Вальтер дає тобі гроші, оті десять тисяч доларів, а ти йому чимало послуг зробив, які більшого варті.

— Ну гаразд, — сказав він, — пристаю до тебе з половини. Якщо втратимо, я тобі десять тисяч франків верну.

Вона так зраділа, що підвелася, схопила руками його голову й почала жадібно цілувати.

Спочатку він не відмагався, а потім, як вона, насмілившись, почала палко до нього горнутись, подумав, що зараз друга має прийти, й коли він поступиться, то згає час і віддасть у обіймах старої запал, який варто зберегти для молодої.

Тоді він злегка відіпхнув її.

— Ну, не пустуй, — мовив він.

Вона розпачливо на нього дивилась:

— О Жорж! Мені навіть поцілувати тебе не вільно.

Він відповів:

— Ні, тільки не сьогодні. У мене трохи голова болить, і мені від цього стає гірше.

Тоді вона знову слухняно сіла біля його ніг. Спитала:

— Приходь завтра до нас обідати. Яка радість мені була б!

Він вагався, але не зміг відмовитись:

— Гаразд, прийду.

— Спасибі, любенький.

Горнучись до нього, вона поволі терлась щокою об його груди, і одна її довга чорна волосина зачепилась за ґудзика на жилеті. Вона спостерегла це, й у голову їй спала божевільна думка, одна з тих забобонних думок, що часто складають увесь жіночий розум. Вона почала тихесенько замотувати ту волосину за ґудзика. Потім ще одну замотала, ще одну. Всі ґудзики обплутала волосинами.

Зараз він вирве їх, коли підведеться. Зробить їй боляче — яке щастя! І понесе з собою щось її, не знаючи про це, понесе пасемко її волосся, якого ніколи в неї не попросив. Цією таємною невидимою ниткою вона прив’яже його до себе. Вона залишить на ньому талісман, і він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї й завтра трохи більше її любитиме.

Він зненацька сказав:

— Мушу йти, бо мене чекають у палаті на кінець засідання. Не можу сьогодні перепустити.

Вона зітхнула:

— Ох! Уже.

Потім промовила покірно:

— Іди, любенький, але приходь завтра обідати.

І зненацька схопилась. Відчула в голові короткий різкий біль, наче голками її штихнуло. Серце її билось; вона задоволена була, що трохи для нього постраждала.

— Прощай, — сказала вона.

Він обійняв її, співчутливо посміхаючись, і холодно поцілував очі.

Та вона, запалившись від цього дотику, знову шепнула:

— Вже?

І показувала поглядом на кімнату, де були відчинені двері.

Він відхилив її від себе й сказав хапливо:

— Мушу йти, а то спізнюся.

Тоді вона простягла йому вуста, але він ледве торкнувся їх і, подавши їй парасолю, що вона забула, сказав:

— Ну, ну, швиденько, вже початок четвертої.

Вона вийшла поперед нього й ще раз сказала:

— Завтра о сьомій.

Він відповів:

— Завтра о сьомій.

Вони розлучились. Вона ліворуч звернула, він праворуч.

Дю Руа дійшов до крайнього бульвару. Потім поволі рушив бульваром Мальзерба. Повз цукерню проходячи, побачив у кришталевій вазі каштани й подумав: «Почастую ними Клотільду». І купив пакунок цих цукерок, що вона божевільно любила. О четвертій годині він вернувся й став чекати молоду коханку.

Вона трохи спізнилась, бо чоловік її приїхав на тиждень. Спитала:

— Прийдеш завтра обідати? Він буде дуже радий побачити тебе.

— Ні, я обідаю у патрона. У нас тепер сила-силенна політичних та фінансових справ.

Вона скинула капелюха. Тепер знімала кофточку, що душила її.

Він показав їй пакунок на коминкові:

— Я приніс тобі цукрових каштанів.

Вона сплеснула руками:

— Як добре! Який ти любий!

Вона взяла їх, покуштувала й мовила: