Кир'ян, повернувшись, довго обмітав біля порога сніг з ічигів, ласкаво гомонів до собак, а ввійшовши до хати, скинув кожушок, підійшов до столу й розлив рештки коньяку.

— Ну, гостеньку, чи не чарівник ти? Ганна раніше й дивитися на мене не хотіла, а ти приїхав — сама прийшла.

— Вгадав ти, Кир'яне. Вгадав. Я справді чарувати вмію, особливо жінок. Подивлюся раз-удруге, скажу чаклунське слово — відразу танцюють вони під мою дудку. Випиймо за те, щоб моє чаклунство силу не втратило. Скажи-но, любчику, до тебе багато дружків-приятелів ходить? Мало? Це добре. Так от, давай домовимось: якщо хто вдень загляне, то ти шепни, що я твій давній знайомий, з пониззя річки приїхав. Не хочу до певного часу на люди з'являтися. — Нікітський помовчав, видно, підшуковуючи поважну причину для свого прохання. — Одежина на мені не дуже підходяща. Ось причепурюся й відпочину з дороги, тоді й вийдемо на люди, та так, щоб Нюра не червоніла за родича.

Кир'ян слухав краєм вуха. Йому байдуже було, який вигляд має гість і як він вирішив діяти. Хоче так, хай буде так, він не проти. До чого тут цей старий із своїми химерами, коли Ганна, сама Ганна там у ліску його обійняла, говорила лагідні слова… Обличчя його й досі горить од поцілунків, мовби колючим снігом нашмагало.

Кир'ян дбайливо приготував гостеві постіль. Кинув на лаву кілька шкур гірських козлів, їх він стріляв восени, коли шерсть, ледь прихоплена морозом, була м'яка й міцна. Під голову поклав спершу ватяний піджак, а потім подушку у квітчастій ситцевій наволочці. Дістав із скрині нову верблюжу ковдру.

Гість заснув одразу, а Кир'ян, влаштувавшись на іншій лаві, втупився в стелю. Уявляв, як справить весілля, та таке, що навіть найзаповзятіші гуляки з копалень довго пам'ятатимуть. Майнула думка, що треба ще до весни завезти з тайги дерева і, поки тепло, поставити нову хату. Огорожу поставити, як у Андрія Бикова. Коли жінка в домі, то як же без огорожі? Критий двір спорудити, хлів для корівчини теплий викласти. Дітки підуть, їм молочко з-під корови — перше діло. Є в Кир'яна гроші. Є. Жив він скромно, ще у вибої працював — почав відкладати, а в тайгу пішов — тільки й витрат, що на мисливське причандалля, на чай, цукор та на борошно. Тисяч сім зібрав. Та й шкурки якісь є. Щозими залишав по три, чотири, а то й по п'ять куниць та соболів… Попервах і не знав, для кого. Спочатку просто шкода було красу таку на гроші міняти. Її, шкурку, в руки візьмеш, стріпнеш, раз-другий удариш легенько ребром долоні проти ворсу — і заіскриться хутро, заграє, особливо ж коли під сонцем шкурку тримати. А коли впала в око Ганна, то кожну впольовану звіринку почав пов'язувати з нею. Попалася куниця — ото б Ганнусі на шапку. Стрілив соболика — ще б двох-трьох таких самих, Нюрі на комір. Тільки Нюра нічого від нього брати не хотіла. Не те, що говорити, а й дивитися на нього не бажала. Позаторік уполював він лебедя. З перебитим крилом до самої зими на протоці залишився. Очевидно, хтось дробом підсік птаха на перельоті. Хотів спіймати його, підраненого, та не вийшло. Щоранку ходив до того чорторию, рибку носив, скоринки хліба, лебідь уже трохи звик. На водоверті крига все не ставала, ось у тій ополонці-промоїні й плавав бідолаха. На лихо лебедеві, не тільки Кир'ян його запримітив. Один лис, лапи мов у лайки, також почав лови влаштовувати на інваліда. Якось уранці запізнився Кир'ян. Підійшов до протоки, глянув, а лис, мокрий, закудланий, волочить лебедика по льоду. Сіконув Кир'ян душогуба з карабіна, і обидва під берегом зосталися — убивця і вбитий. Два тижні морочився з лебединою шкуркою. Треба було в тайгу виходити на бідкування, а тут сиди, виймай кожну колодочку і пірце, щоб пух вивільнити. Нарешті зробив, купив у крамниці шовкову хустку, загорнув у неї лебедину шкурку — й до Ганни. Та розгорнула й ойкнула, а потім смутна стала, каже: «До цього лебедя чорний оксамит і сукню на королеву, а я проста тітка, горілку ось вам наливаю, не до царських мені убрань». Та все ж узяла. Щоправда, гроші пропонувала. Ось увечері вона прийде, і тоді він їй усі шкурки й піднесе. Хай радіє. Тепер уже вона від них не відмовиться. А він, Кир'ян, розповідатиме їй, де і як уполював кожну, як мріяв їй віддати. Довго не спалося мисливцеві, радість заступала незбагненна тривога. Було незрозуміло, чому Ганна так раптово до нього перемінилася. Раптово? Ні, мабуть, з минулої осені вона стала лагідніша. Гаразд, завтра буде видніше…

Кир'ян глянув на вікно. Займалося на світ. Він тихенько, намагаючись не розбудити гостя, одягнувся. Вийшов з хати, дав їсти коневі, кинув по здоровенному шматку козлятини собакам: хай, мовляв, і вони потішаться, хай і їм сьогоднішній день запам'ятається.

Привіз з річки на санях цеберку свіжої води. Напоїв коня, навіщось поліз на сінник, узяв вила і повизбирував по двору віхті сіна. Вимів мітлою стежку від гайку до ялинника, хоч і цього робити не треба було, бо вже давно не порошило. Зупинившись оддалік, уявив собі, який вигляд матиме його перебудована хата — з різьбленими наличниками, з півнем на гребені покрівлі й з вікнами обов'язково на річку і ось на цю галявину. Стараючись не розбудити гостя, з в'язанкою березових дров увійшов до хати. Але Григорієві Павловичу, очевидно, теж не спалося, він сидів біля столу і, втупившись у вікно, щось розглядав. Обернувшись на рипіння дверей, чогось поліз рукою в кишеню, а потім усміхнувся:

— Доброго ранку, мисливчику. А ти, я бачу, вже по господарству. Ось дивлюсь у віконце і дивуюся: надворі мороз, а в тебе на шибках жодної крижинки. Як тобі вдасться?

— Тут один дід у нас є — по дереву майстер, показав, у яких місцях дірки в рамах свердлити, щоб продувало. А потім, поміж рамами мох, бачиш, сірий навпіл із зеленим? Він також замерзати шибкам не дає. Грубку розтоплю та снідати будемо.

— Похмелитися не завадить, — погодився Нікітський.

Кир'ян, коли розгорілися дрова, приніс звідкись з морозу літрову пляшку. Прилаштував на грубці чайник, каструлю з кількома коряками води.

— Поки гаряче звариться, давай по півскляночки моєї. Вона дасть фори вашому коньякові. Тільки вибачай, гостеньку, заміцна трохи. — І налив у склянки блідо-рожеву рідину.

Нікітський ковтнув, упіймав на виделку рижика і, передихнувши, допив решту. Кир'ян з цікавістю дивився на нього. Відставивши склянку, Міжнародний похвалив настойку і мрійливо пригадав:

— От коли я в Харбін уперше приїхав, загуляв з одним паном.

— Ти з колишніх? — поцікавився Кир'ян.

— Я, друже ти мін, ніякий. Ні білий, ні червоний. Був час — хотів чорним стати, але господь бог вчасно стримав. Порішили громадяни чекісти всіх моїх дружків, які під чорний прапор пішли. Та я тобі не про те хочу розповісти. Пан той, по-теперішньому кореш мій, почав мене водити по різних китайських закладах. В одній фанзі подають нам пляшку. Сам хазяїн приніс, обережно так несе, боїться спіткнутися. Пляшка на підносі, дві чарки й ножик. Відкоркував і тягне з пляшки змію. Справжнісіньку гадюку, вона за голівку гачком до корка причеплена. Налив по чарці, ножем одрізав од хвоста два шматочки на закуску, а її саму знову в пляшку опустив. Покуштував я. Гидота, звичайно, але пити можна. Товариш мій по-їхньому знав, пояснив, що цієї зміїної належить пити тільки по чарці для здоров'я. По одній, більше не можна. Якщо в твоїй нема зміїної отрути, то наливай ще, — засміявся Нікітський.

Обидва з'їли по великій мисці наваристого бульйону з пельменями, і Кир'ян почав збиратися. Приніс з комори гарний темно-синій костюм, прикритий якоюсь чистою шматиною, нові оленячі торбази, дістав із скрині кремову косоворотку з цупкого шовкового полотна. Поголився біля уламка дзеркала, прилаштованого на стіні поряд з металевим умивальником. Усе він робив упевнено, ретельно, і Нікітський бачив перед собою серйозну людину. У нього майнула думка: чи погодиться цей чепурун завтра йти до нього в помічники?

Тим часом Кир'ян зняв із стіни опудала білок, спочатку хотів покласти їх у зелений солдатський заплічний мішок, а потім приніс звідкись кошик з лози, одягнув коротке бобрикове півпальто, білячу шапку.

— Ну, я пішов. Ти вдома будеш?

— Ляжу спати. Зачини мене на замок, щоб лихі люди не скривдили.

— Нема в нас тут лихих, усі перевелися.

— Хтозна, Кир'яне, хтозна…

Зоставшись сам, Нікітський поринув у неспокійні думки. «Треба б самому «ведмежа» та й «барліг» заразом оглянути. Чи піде з нами «женишок?» Ну, а коли не піде, господь з ним. Хай удома зостається. Хата на відшибі, надворі пістолетного пострілу й чутно не буде. А відмички, бог дасть, не підведуть. Орудував він таким мюллерівським інструментом, і нічого, виходило.