— Як переїздити? Куди?

— Ти поки що матері не кажи. Поїду, влаштуюся і заберу її. Турбуюся, як ти тут житимеш? Цю нашу квартиру доведеться здати. На моє місце інший приїде.

Сашко змінився на обличчі, засмутився, але стримався.

— Гаразд, тату, за мене не турбуйся… Якось… Я ж при ділі. Поговорю з начальством, пораджуся з хлопцями, знайдемо щось.

— Може, попросити, щоб перевели тебе? Та разом з нами?

— Що ти, батьку! А коли тебе з учбового полку ще кудись, то й мені їздити за тобою хвостом?

— Ну, дивися, людина ти тепер доросла, колись все одно треба починати жити самостійно. Матір не тривож поки що. Йди додому, а мені тут ще декуди забігти треба.

Незабаром батько поїхав, і Сашкові довелося розповісти Фоміну про те, які труднощі з житлом його чекають. Михайло Миколайович звично пригладив волосся, що він робив щоразу, коли щось обдумував, пообіцяв:

—Є тут один варіант, я з Іваном Івановичем пораджуся.

Наступного дня вранці Фомін покликав Сашка пройтися з ним.

— Розумієш, є одна кімнатка, але не вельми симпатична. Загалом, подивимося, а потім вирішимо.

Вони проминули базар, звернули в провулок без назви й підійшли до низького, довгого будинку. Пройшли через скособочені ворота, що не зачинялися, і з внутрішнього боку будинку побачили кілька ветхих ґанків, що вели до окремих квартир. На одних дверях висів великий заіржавілий замок, а на ньому шматок фанери з червоною сургучевою печаткою. Фомін зламав печатку, відімкнув замок і ввів Сашка. Маленький передпокій, мабуть, правив і за кухню і за прихожу, з нього двері вели до порожньої невеликої кімнати, обклеєної пошарпаними шпалерами. Одно-єдине вікно виходило на вулицю.

Михайло Миколайович відчинив кватирку, розчинив навстіж вхідні двері, витягнув засувку з труби невеликої грубки, і важке вогке повітря швидко витягло протягом.

— Якщо зробити ремонт, то жити можна. Гадаю, дадуть тобі ордер на цю комірчину.

Сашко походив по кімнаті, повернувся у прихожу, а Фомін наче відгадав його думки.

— З ремонтом я тобі допоможу. Тут тесляреві та маляреві на кілька днів роботи.

— Згоден, — зітхнув Сашко, — деякі речі мені мати залишить.

— Що згоден ти, то згоден, але перш ніж ордер просити, я тобі дещо розповім. Жила в цій кімнаті одна бабуся. Ну, не бабуся, а літня жінка. Знайомих у неї було страх скільки — від Красноярська до Хабаровська, і всі везли їй гостинці. А вона ці гостинці на базар носила, добре, що тут поряд. Торік, незадовго до твого приходу, ми її разом з однією групою за дуже великі подарунки запроторили до в'язниці. Суд речі її конфіскував, а трохи перегодом, вже у таборі, вона упокоїлася.

— Як це упокоїлася? — здивувався Сашко.

— Так. Віддала богові душу. Через те, перш ніж вирішити, чи будеш ти тут жити, я повинен тебе попередити, що квартира ця тривалий час була злодійським кублом і крадене сюди плавом пливло.

— Ремонт зробимо, побілимо, пофарбуємо. Стіни ж не винні,— відповів Сашко.

Коли квартирі надали пристойного вигляду, Сашкова мати пошила на вікно фіранку, над ліжком повісила простенький килимок, прослала доріжки і, виїжджаючи до батька, все наказувала:

— Ти вже дорослий, синку, чистоту підтримуй. Що дрібніше — сам випери, що більше — до китайців у пральню віднеси. Безладу й бруду не розводь, він з підлоги в душу в'їдається. Одружуватися без мого дозволу й не думай.

— Не до одруження мені, мамо. Крім спортзалу та управління, ніде й не буваю. Ні на риболовлю, ні на полювання не можу вибратися. Яке вже тут одруження! Виспатися ніколи, а тут ще в комітеті комсомолу вилаяли, що громадською роботою не займаюся, і прикріпили до групи бригадмілу медичного інституту.

— Куди прикріпили? — не зрозуміла мати.

— В інститутському гуртожитку на Четвертій Радянській організували з студентів бригаду сприяння міліції. Ну, мене послали допомогти їм налагодити роботу. Доведеться тепер у перерву до цих студентів бігати. Вони хочуть у своєму районі порядок навести, щоб хуліганства там чи бійок не було.

— Куди ж вони, твої начальники, дивляться? А коли відпочиватимеш?

— Ну, не щодня ж я туди ходитиму. Адже комсомольці, які в бригадміл пішли, також свій вільний час на громадську справу витрачають.

— А що, в тому бригадмілі й дівчата є?

—Є, мамо, медички, майбутні лікарі.

— Ото й оженить тебе котрась.

— Ну, це ми ще побачимо…

Мати поїхала до батька, і Сашко оселився у своїй власній квартирі. Перше відчуття від самостійності було якесь невиразне, дивне. У маленькій квартирі все було його власне. Хоче — поставить стілець в один куток, хоче — в інший. Надумає топити грубу — і затопить. Може лежати на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись. Може зовсім не спати і читати хоч до ранку. Самостійність несподівано приносила радість, але іноді трохи щеміло серце: нема поряд батька, не стало буркотливого піклування матері, залишився він, Сашко, сам-один…