Мисливець, мов поранений ведмідь, випростався. Хата раптом захиталася, заходила під ногами. В якихось райдужних колах закрутилися вікна, лави, стіл. По-ведмедячому простягнувши вперед довгі руки, похитуючись, Кир'ян, ледве розрізняючи старого, що притисся до печі, пішов на нього. Інстинктивно, не усвідомлюючи, що робить, мов іграшку, вибив з рук злодія пістолет, схопив його за плечі і, немов сліпий, перебираючи пальцями, добрався до сухої, жилавої Грищиної шиї… Він не чув, як до хати вдерлися Фомін і Попов. Не збагнув, чому раптом з'явилися чужі люди і розтискають його пальці, що обхопили ненависну шию. Не помітив, як повалилося на підлогу безживне тіло Нікітського. Відштовхнувши плечем обох працівників карного розшуку, Кир'ян як уві сні зробив крок, другий і повалився на лаву.

Минали тижні… Але Дорохов часто подумки повертався до того, що сталося в хаті мисливця. Мабуть, тільки тепер він цілком усвідомив слова Фоміна про небезпечність і підступність старих злочинців-рецидивістів. Якби вони запізнилися на кілька годин, хтозна, може, й штовхнув би Нікітський мисливця на цей страшний злочин, а коли б Кир'ян не погодився і став би на заваді — убив би, убив, не змигнувши оком, так само, як Ганну. Сашкові анітрохи не жаль було Міжнародного. От до Ганни або, вірніше, Ангеліни, у нього було якесь двоїсте ставлення. Звичайно, жінка вона порочна, та все-таки подобалася йому наполегливістю, зухвальством чи, може, незвичайністю. Але він розумів, що Ангеліна заплутала б і погубила Кир'яна. А може, змогла б його покохати й сама стала б кращою? Тоді вперше приїхавши на копальні, Сашко не зрозумів, що нема ніякого Хазяїна, а є Хазяйка, смілива, самовпевнена й гарна. Знайшов Сашко на копальневій пошті телеграму, що її буфетниця послала до Ленінграда. Скидалося на те, що вона сама квапила Нікітського з пограбуванням копальневого золота. Сашко був радий, що офіціантка Олімпіада Никонівна й уся її родина не мали відношення до злочинців. Виявилося, що послужлива жінка просто з поваги виконувала прохання буфетниці. Вона справді перевіряла його кишені, бо Ганна взяла під сумнів його, Сашкову, особу. А найбільше жаль було Сашкові мисливця. Щоправда, його не стали притягати за вбивство Нікітського. Психіатрична експертиза визнала, що його дії мали місце в стані афекту — миттєвої несамовитості, і тим самим зняла з нього відповідальність. Було жаль, що сильний і рішучий Кир'ян надломився і поїхав додому, після того як його судову справу припинили, глибоко нещасним чоловіком.

За справами, за дрібними турботами, біганиною за дорученнями Сашко й не помітив, як надійшла весна.

У карному розшуку, особливо в групі Фоміна, настало затишшя. Справи виникали нескладні й розкривалися одразу або через день, через два. Кілька крадіжок Сашко розплутав самостійно і страшенно цим пишався.

Сьогодні в нього не було нічого термінового, і він розраховував звільнитися трохи раніше й піти до шевця. Йому нарешті пощастило замовити собі чоботи. Справжні, з м'якого шевро, з білою шовковою строчкою по ранту. Такі є в кожного поважного співробітника карного розшуку. Он Боровик пошив їх одразу, тільки-но вони прийшли в карний розшук. У Картинського, кажуть, таких чобіт аж дві пари. Навіть на роботу в них ходить. А в нього, Сашка, тільки казенні, зі складу. Щоправда, в грязь, у дощ вони годяться. А в гості чи то на вечірку в таких уже не підеш. Сашко останнім часом зумів прибратися, купив собі шкірянку, не нову, але пристойну, пошив бриджі, чорну сатинову косоворотку з білими ґудзиками, а от з чобітьми ніяк не виходило. Зарплату майже цілком він оддавав матері, через те відкладати доводилося потроху. Позавчора, нарешті, віддав гроші дядькові Кості Шульгіну. Той зняв мірку й пообіцяв пошити. Цікава людина цей Шульгін. Співробітникам карного розшуку шиє безкоштовно, гроші бере тільки за товар. Однак шевро, підошви купує у спекулянтів, тож все одно чоботи обходяться недешево. Але майстер дядько Костя — яких пошукати, шиє — як малює. Зараз мода на качині носи, то він їх робить просто навдивовижу. Замовники по півроку в черзі чекають, а карному розшукові — раніше за всіх. З однією умовою: чоботи він шиє при тобі. Сиди, дивися, а він працює. Здається, це неспроста. Може, для кожного візиту треба припасти випивку й закуску?

Сашко пожалкував, що не запитав про це дядька Мишу.

Годині о четвертій Дорохов у щасливому настрої вийшов з управління і подався до найближчої крамниці. У винному відділі його погляд привернула пузата пляшка з заморською назвою «Допель кюмель». Сашко заплатив за неї гроші й подався в робітниче селище, де в шевця був свій невеличкий будинок. Шульгін сидів за верстатом навпроти відчиненого вікна, мугикаючи собі під ніс, спритно затягував переди нових чобіт. Він брав шкіру губами пасатижів, затиснутих у лівій руці, тягнув, притискав колодку до колін, правою виймав з рота довгий цвях, уколював його в шкіру і спритно, одним ударом молотка, заганяв його на потрібну глибину. Потім перевертав колодку її старанно розгладжував зморшки чорної глянцевої шкіри. На очах у Сашка колодка обростала частоколом цвяхів.

Він знав, що це не його чоботи. Його, мабуть, ще й не покроєні. Відклавши чобіт, Шульгін узяв з пачки цигарку і, закурюючи, глянув у вікно. Його велике обличчя розпливлося в усмішці. Він привітно махнув Сашкові рукою — заходь.

У цьому домі Сашко був двічі. Першого разу вони проходили з Фоміним мимо, і дядько Миша запропонував: «Давай зайдемо, хорошу людину провідаємо». Зайшли, а дружина шевця сказала, що господар хворий. Сашко залишився в кімнаті, а Фомін з господинею пішли до спальні. З уривків розмови, що долинали до нього, він не зрозумів, про що йшлося, але кілька разів Фомін називав його, Сашкове, прізвище. Вже потім Михайло Миколайович розповів йому, що з Шульгіним і Борисом Картинським вони починали разом працювати, так само, як Сашко з товаришами. Тільки їх, комуністів, мобілізував крайком партії у розпалі непу.

Вдруге вони приходили з дядьком Мишею до шевця недавно. Сашко замовив чоботи й віддав гроші. Розмови ніякої з Шульгіним не вийшло, бо до нього приїхали на возі троє клієнтів, і дядько Миша одразу заквапився.

Сашко так і не зрозумів, що являє собою цей Шульгін. Здоровий, міцний дядько, тільки без обох ніг. У домі чисто, затишно. Багато книжок, не тільки в кімнатах жовті засклені шафи, а й у передпокої, на стіні полиці. І зараз, увійшовши в дім, Дорохов не знав, як себе тримати. Шульгін міцно потис Сашкові руку, скинув із стільця якісь колодки, протер його рукавом і запросив Сашка сідати. Дорохов витяг з кишені лікер, поставив його на верстат. Шульгін повертів пляшку, для чогось побовтав її і подивився на світло. Гукнув кудись у глибину дому, щоб принесли склянки й закуску. Незабаром ставна, статечна жінка — дружина дядька Кості — принесла на підносі склянки, шматочки сиру й ковбаси. Шульгін спритно, одним ударом долоні, вибив корок і майже вщерть налив каламутнуватої, густої рідини:

— Пий!

— Та я не п'ю, — соромлячись, промимрив Сашко.

— Не п'єш?

— Як же пити? Раніше бокс, тепер карний розшук. Я ж од вас ще в управління до дядька Миші зайду.

— Навіщо ж приніс?

— Та ось, — дедалі дужче ніяковіючи, Сашко розвів руками. — Думав, знадобиться.

— Все зрозуміло. Раз швець, то гіркий п'яниця, — криво посміхнувся Шульгін. — А тут ще й каліка, значить, п'є без упину.

Дружина Шульгіна, яка спостерігала всю цю сцену, підійшла до верстата, забрала піднос і пляшку.

— Чого з хлопця знущаєшся? Не бачиш, він до тебе з душею.

— Гаразд, Сашко! Подай-но мені отой згорток. І покроїв, і пошив я твої заготовки. — Шульгін показав гостеві халяви з простроченими передами. — Зосталося надати їм форми, пришити підошви, підбори — і все.

— Скільки ще треба часу, щоб вони були готові?

— Сідай лишень і розповідай, — наче вгадавши Сашкові думки, сказав Шульгін, — а я над твоїми чобітьми трохи помудрую.

— Що розповідати, дядьку Костю?

— Все, що хочеш. Почни з Ольги або з рябого, а краще з буфетниці. Колись я хотів особисто з нею познайомитися, та не довелося.