– Ваша хата крайня в селі й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.

– А ви самі звідки? – безцеремонно поцікавилася жінка.

– Ну, знаєте, військові…

– Таємниця, значить, – посміхнулася глузливо. – Ні, прошу пана товариша, не бачила.

– І ніхто з чужих не проходив?

– Може, й проходили. За всіма не вгледиш.

– Сьогодні сіно возили… – не здавався майор. – Звідки?

– А з григорівських луків. – Бачили, як везли?

– Ну, бачила.

– І нікого не підвозили?

– А дідько його зна.

Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати. Почав з іншого боку:

– Ви коли сьогодні встали?

– А як завжди, на світанку.

– Корови ж нема, для чого так рано?

– За звичкою, – посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. – За селянською звичкою разом із сонцем, бо і лягаємо рано. Гасу немає, а вечорами іцо із сліпушкою робити? О п'ятій вже в городі порпалася.

– І машини військової не бачили? Жінка затнулася лише на мить.

– Ні… – відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав з лісу через Жашковичі їхній «віліс» – шофер висадив їх з капітаном Толкуновим кілометрів за п'ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.

Але для чого їй брехати?

– А в селі чужих людей нема? – запитав.

– Може, й є…

Бобрьонок зрозумів, що нічого не доб'ється від жінки. Підвівся і вийшов на ґанок. Толкунов сидів навпроти бабусі – відпочивав, бо знав, що в їхньому становищі іноді буває важливою кожна хвилина перепочинку.

Молодиця вийшла за майором, Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.

– Не проминете, – лише відповіла. Стояла на ґанку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся Ще раз, але жінка вже сховала очі, навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.

Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток, зовсім пристойних і, либонь, дорогих ракеток, – але для чого вони в селі? Так і не розв'язавши для себе цю проблему, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.

– А в селі, – відповіла не вагаючись.

– Село велике.

– Велике, – погодилась, – та вуйко Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, – пояснила, – то сьогодні ховатимуть. Це недалеко – он там, у завулку. Одразу праворуч, третя хата.

Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелось. Під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди – натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився і запитав, де голова сільради.

Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, святковому капелюсі, зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:

– А вам, прошу, для чого?

– Потрібен, – не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. – У справі.

– Ну, якщо в справі… – поважно кивнув старий, – голова пішли по коні для похорону, зараз будуть.

Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір'ї, відчуваючи цікаві погляди, весь час звернені на них.

Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні чоловіки – цілком закономірне явище, молодь в армії, й тільки діти та підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує, й саме на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи – Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, капітан розуміюче опустив очі й клацнув пальцями: мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.

Бобрьонкові захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події. Проте бажання переважило сумніви, і він витягнув пачку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до пачки.

– Дозвольте, пане офіцере, – попросив улесливо, – бо таких цигарок ми тут і не бачили.

Майор стукнув пальцем по пачці, викидаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на край лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким начальником, – поштиво торкнувся мозолястими, покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:

– Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер…

Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому – звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:

– Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла стара суціга, нема більше кому варити…

Неясний здогад майнув у Бобрьонка, але все ж нересилив себе й не запитав, що саме дід має на увазі. Але Толкунов не став церемонитися.