Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, і цим слід скористатися: Краусс казав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і лишиться навічно. Німці – нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний «опель-адмірал» із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні – тільки задаток, скоро він стане одним із героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, в глибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов не глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша – там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом, – зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, й дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі – розчинилися залізні ворота, і «опель-адмірал» заїхав у них.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам'яний барак з вузькими заґратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки в світі. – Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше, привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення – люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз до просторого підвального приміщення. Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани – спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту – підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не подряпавши щоку.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу.

Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера, нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його, підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусе, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав весело.

– Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, – пояснив, – і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся й обтрусив коліна.

– Теж мені експерименти, – пробуркотів, – кидаються на людей, як навіжені!

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

– Реакція у вас є, – схвалив Краусс, – але техніку треба ще відшліфовувати.

– Нас в Австрії вчили…

– Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

– Але ж так несподівано…

– До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брала вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… – Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований вальтер, любовно потримав його па долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

– Безвідмовна штука, – пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, – давайте випробуємо.

Мішені з'являлися й зникали з різними інтервалами і в різних місцях, Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його, – поміняв обійму й знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

– Досить, – нарешті зупинив його штурмбанфюрер, – Досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… – Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: – Ну, як?

– Дев'ять з десяти, – пояснив той. – Мусить бути десять з' десяти.