Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернули до спалі, й кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за кілька кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

– А як інші? – вихопилося в Юрка.

– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх – -густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягло, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли. Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

– Тим краще, – пояснив, – тут гущавина й нас голіруч не візьмеш.

– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив із жалем:

– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, прошу я тебе, сало там було й ковбаси ще кілька кілець, той хазяїн хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар. обідранець клятий, і як це він зміг на нас донести?

– Вважаєте, нас оточили тому, що господар…

– Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, таких же штанях, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім скапцанів на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були, й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на бідака.

А той, либонь, послав хлопчика до села – синок в нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

– Я того хлопа не забуду! – насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде – сотник слова на вітер не кидає, помститься і вуйкові, і хлопчикові, відплатить за їхній сьогоднішній переляк і загибель цілої чоти.

Але ця думка чомусь не принесла Юркові задоволення… Перед, очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий замурзаний хлопчик з розумними очима – маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому? Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, з задоволенням прибере до рук і його піщаний морг – то хто ж тоді друг, а хто ворог?

Юрко так і не розв'язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в густих чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

Чорний «опель-адмірал» швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, і визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від'їхали вже понад двадцять кілометрів, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, проте вужча, і ліс ближче приступив до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, – товариський Краусс із задоволенням розмовляв про дівчат і ресторан, але – замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інстанції: чим менше знатимуть поки що Іполитов та всі навколо про характер завдання – тим краще. Секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб.

А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, однак всі його дівчата чомусь були схожі одна на одну: грудасті, біляві, з добре розвинутими стегнами.

– Чим більше матимуть дівчата, – полюбляв жартувати Краусс, – тим більше віддадуть, тут вони, вже нікуди не дінуться, та й взагалі, кому охота обіймати кістки?

Іполитов у глибині душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата в тілі, й тому, коли.постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Сулову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, на місці. Найголовніше ж – зовсім своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти й взагалі кебети не позичати.