– А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив, – і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полка ніколи б не дали, так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник «Цепеліну» мав неприємності, була і його заслуга – кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп вдалося завчасно попередити Центр.

Недарма їв він, лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, хліб у «Цепеліні» (й пив коньяк в разі потреби, як сьогодні). І якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне – не бути нав'язливим…

Вони вже дісталися середини другої пляшки, коли повз їхній столик, вихляючи стегнами, пройшла дівчина. На кілька секунд затрималась, глянувши оцінююче.

– Сумуєте? – посміхнулася відверто заохочуюче. – У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

– Ти, ципо, – мовив грубо, – ану мотай звідси!

Дівчина не розгубилася.

– Одразу видно – імпотенті, – мовила нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув запальничкою і сказав байдуже:

– Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріли на них? Я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує – не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, тим більше, торкатися досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин «дійшов до кондиції», тепер міг обережно промацати його.

– Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, – сказав, дивлячись чесно й віддано.

– Киньте, – обтер масні губи Валбіцин, – приємно, ще приємніше… Ми свої люди, ви залишились в оточенні і прийшли до німців, мені довелося переходити лінію фронту, отже, пов'язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я – свою, і повинні до кінця тягнути лямку.

– Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, – обережно мовив Марков.

– Так, – стукнув долонею по столу Валбіцин, – так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

– Ми з вами? – - нарочито недбало заперечив Марков. – Надто мізерна роль «Цепеліну».

– Не кажіть! – червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. – «Цепелін» ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! – Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

– Так, пане Кирило, – мовив, – ви ас, справжній ас розвідки і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція – і ціла війна… Неспівставні виміри… – Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

– Не кажіть, бо не знаєте… – насварився пальцем Маркова Валбіцин. – Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчениїї розвідник, як штурмбанфюрер Краус, сам Отто Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив талісман – брелок для ключів у вигляді бронзового чорта. Брелок з подряпиною – герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це пане Григорію?