– Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й його талісман?

– Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є одна людина, котра вчинить… – нараз осікся. – Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували найзасекреченішоп агента, який скоро полетить у радянський тил і якого поблагословив сам Скорцені!

– О-о, це надзвичайно! – вигукнув Марков. – Вип'ємі за успіх цього агента. – Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця.

Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову – взагалі п'янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав – мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: – Бо нам з вами пане Кирило, дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.

– Він має такі документи!.. – почав Валбіцин хвалькувато.

«Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусі прикмету, звання, посаду…»

Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.

Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину – раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у «Цепеліні».

У машині Валбіщш одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної й брудної холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але цього разу доріжка до кімнати ще існувала, цей Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім мелодійним дзвоном, розбитого скла.

Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.

Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.

Юрко зупинився в підліску на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.

– Он там… – вказав на березу.

Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.

Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи – має запасний вихід до струмка, можна зимувати, не боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.

Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.

– Ну що? – запитав пошепки Толкунов. – Оточуватимемо?.

– Так, – погодився майор. – Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут – ти за дубом, а я в кущах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.

Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію, оидно, лишився задоволений, бо кивнув не відповідаючи.

– А зараз дай команду, нехай оточують галявину, – виказав Бобрьонок.

На вантажівці з району прибуло п'ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить втекти не вдасться.

Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.

– От що, – порадив, – ти двох автоматників постав у яру.

– Запасний вихід? – одразу зрозумів Толкунов,

– Звичайно.

– Не випустимо! – Капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.

Він повернувся хвилин через двадцять, коли небо на сході зовсім пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами по пралісі.

– Ну, хлопче, давай! – потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок. Оце й усе, що сказав. Та що казати, коли все вже обговорене.

Юрко рушив, трохи згорбившись, наче шмайсер, що метлявся на грудях, перетягував його. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього – здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м'яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.