— То була іржа. У мене тріснув шланг.

— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…

— Те, що з Джіммою?

— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!

— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:

ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.

— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.

— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.

— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…

— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!

— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?

— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?

— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…

— Що-о?

— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…

— Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?

— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Це було радіо.

— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!

— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?

— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?

— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…

— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.

— Дякую.

— Халь, от я тобі як дам…

— Обережно. Я важчий.

— Але я зліший, розумієш? От дивак!

— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.

— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?

— Ні.

Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.

— Чому ні?

— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов’язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м’який. Ось чому.

— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який… Так? Ні!

— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?

— Дай спокій.

— Не відповідав, га?

— Не відповідав.

— Міг у нього бути витік? Я мовчав.

— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…

— Досить.

— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.

— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?

— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.

Олаф підійшов до мене.

— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?

— Якої ще халепи?

— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Погано тобі, га?

— Гірше не може бути.

— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.

— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…