— Прошу тебе. Сядь.

Вона не ворухнулася.

Раптом я зрозумів. Щелепи в мене стиснулися.

— Якщо не хочеш, то навіщо мене впустила?

Мовчання.

Я підвівся. Взяв її за плечі. Вона не опиралася. Посадив її в крісло. Підсунув своє, так що наші коліна майже торкалися.

— Можеш робити, що схочеш. Але слухай. Я в цьому не винен. А тим більше ти. Ніхто. Я цього не хотів. Але так сталося. Це, розумієш, не безвихідна ситуація. Я знаю, що поводжуся, як божевільний. Знаю про це. Але зараз я скажу тобі, чому саме. Чи ти взагалі вже до мене не озвешся?

— Не знаю, — сказала вона.

— Спасибі за це. Так. Я знаю. Я не маю ані найменших прав і так далі. Отже, я хотів тобі сказати: мільйони років тому були такі ящури, бронтозаври, атлантозаври… Може, чула про них?

— Так.

— То були велетні завбільшки з будинок. У них були надзвичайно довгі хвости, втроє довші за тулуб. І тому вони не могли рухатися так, як хотіли б: легко й спритно. У мене теж такий хвіст. Десять років, невідомо навіщо, я вештався по зірках. Може, не треба було. Але це нічого. Цього вже не зміниш. Це мій хвіст. Розумієш? Я не можу поводитися так, ніби цього не було, ніби цього ніколи не було. Я не думаю, щоб ти була в захопленні від цього. Від того, що я тобі сказав, що кажу і що скажу потім. Але я не бачу виходу. Я мушу тебе мати, якомога довше, і це, власне, все. Скажеш що-небудь?…

Вона дивилася на мене. Мені здалося, що вона ще більше зблідла, але це могло бути від освітлення. Вона сиділа, загорнувшись у пухнастий халатик, наче Їй було холодно. Я хотів спитати, чи їй холодно, але знову не міг вимовити ані слова. Мені — о, мені не було холодно!

— Що ви… зробили б… на моєму місці?

— Дуже добре! — похвалився. — Припускаю, що я боровся б.

— Я не можу.

— Знаю. Гадаєш, мені від цього легше? Присягаюся тобі, ні. Хочеш, щоб я пішов, чи, може, ще щось скажеш? Чому ти так дивишся? Адже ти вже знаєш, що я зроблю для тебе все. Ні? Не дивись так, прошу тебе. Все, що ти від мене чуєш, означає щось зовсім не те, що в інших людей. І ти знаєш що?

Мені було дуже важко дихати, немов після тривалого бігу. Я тримав обидві її руки — не знаю відколи — може, з самого початку? Не знаю. Вони були такі маленькі.

— Ері. Знаєш, я ніколи ще не відчував того, що зараз. У цю мить. Подумай. Та страшна порожнеча там. Невимовна. Я не вірив, що повернуся. Ніхто не вірив. Ми про це говорили, але тільки так. Вони там залишилися — Том, Арне, Вентурі, і тепер вони, як каміння, знаєш, таке заморожене каміння, у темряві. І я теж мав там залишитися, але якщо вже я тут і тримаю твою руку, і можу говорити з тобою, і ти мене слухаєш, то це, мабуть, не так уже й погано. Не так уже й підло. Ері! Тільки не дивись отак. Благаю тебе! Дай мені надію. Не думай, що це — лише кохання. Не думай так. Це щось більше. Більше. Ти мені не віриш… чому не віриш? Адже я казав правду. Справді не віриш?…

Вона мовчала, її руки були холодні як лід.

— Не можеш? Так, я знаю, що це неможливо. Знав з першої хвилини. Я належу іншому світові. Це не моя вина, що я повернувся. Так. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Цього не існує. Не існує, га? Ти думала, що я зможу з тобою зробити все, що схочу? Не це для мене головне, розумієш? Ти не зірка…

Запала тиша. Весь будинок мовчав. Я схилив голову до її рук, що безладно лежали в моїх, і почав говорити:

— Ері. Ері. Тепер ти вже знаєш, що не повинна боятися, правда? Знаєш, що тобі ніщо не загрожує. Але це — дуже велике, Ері. Я не знав, що може бути щось подібне. Не знав. Присягаюся тобі. Чому вони летять до зірок? Я не можу цього зрозуміти. Адже все — тут. А може, треба спочатку побувати там, щоб лише тоді це зрозуміти? Можливо. Зараз піду. Вже йду. Забудь про це все. Забудеш?

Вона кивнула.

— Нікому не скажеш?

Вона хитала головою.

— Справді?

— Справді, — це був шепіт.

— Дякую тобі.

Я вийшов. Сходи. Стіни — одна кремова, друга зелена. Двері моєї кімнати. Я широко відчинив вікно і дихав на повні груди. Яке свіже було повітря. З тієї хвилини, коли я вийшов від неї, я був зовсім спокійний. Я навіть посміхнувся, але не устами і не обличчям. Посміх був у мені — поблажливий, я сміявся з власної глупоти, адже я не знав, що все могло бути так просто. Нахилившись, я перебирав речі у спортивному чемоданчику. Серед мотуззя? Ні. А це що? Ні. Зараз…

Ось він. Я випростався. Раптом мені стало соромно. Світло. Я так не міг. Пішов, щоб вимкнути його, аж раптом на порозі виріс Олаф. Він був одягнений. Не лягав?

— Що ти робиш?

— Нічого.

— Нічого? Що там у тебе? Не ховай!

— Та нічого…

— Покажи!

— Не хочу. Вийди.

— Покажи!

— Ні.

— Так я й знав. Мерзотник!

Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім’яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивався; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.

Вона стояла в дверях.

Олаф підвівся на коліна.

— Він хотів себе вбити. Через тебе! — прохрипів він. Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.

— Ідіть звідси, — сказав я тихо.

— Спочатку ти мусиш мене прикінчити.

— Змилосердься!

— Ні.

— Прошу вас, вийдіть, — озвалась вона. Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.